26 Клим

Я зачиняю двері за Назаром і кілька секунд просто стою, не повертаючись.

У кімнаті надто тихо. Сева дихає важко й різко, а я думаю не про заголовок. Не про Раєвського в брудному матеріалі, не про “коханку”, не про те, як швидко Вороненко знайшов нову точку тиску.

Я думаю про обличчя Назара.

Про те, як він притискав книжку до грудей. Як здригнувся, коли Всеволод кинув йому “не лізь”. Як усе одно спитав про казку, хоча вже зрозумів, що дорослі зараз явно не в настрої.

— Дайте телефон, — кажу я, повертаючись до Елі.

Вона не одразу реагує. Її очі досі на дверях, за якими щойно зник її син, і в цьому погляді стільки провини, що мені на мить хочеться сказати щось м’якше. Але часу на м’якість немає. 

Еля мовчки простягає мені телефон.

Я пробігаю очима заголовок, перші абзаци, фото. Усе зроблено грамотно: без прямого імені, але з достатньою кількістю деталей, щоб потрібні люди впізнали. Вони не б’ють Елю прямо. Поки що. Вони просто дивляться, як я відреагую.

— Це знімали з вулиці, — кажу я. — Микита перевірить, хто стояв біля воріт.

— Це все, що тебе хвилює? — різко питає Всеволод.

Я піднімаю на нього погляд.

Він стоїть навпроти, білий від злості й приниження. Я розумію його навіть більше, ніж хочу. У цій статті його виставили дурнем, зайвим чоловіком у чужому домі, і він зараз шукає, куди вдарити, щоб не відчувати себе розтоптаним.

Проблема тільки в тому, що він уже вдарив не туди.

— Мене хвилює, що малого втягнули в це все — кажу я. — І що він щойно почув те, чого не мав чути.

Еля різко вдихає. Вона стоїть між нами, але не встигає зупинити ні його, ні мене. Її пальці тремтять біля краю рукава, і я бачу, як вона намагається триматися, хоча стаття, сварка й Назарове налякане обличчя вже роздирають її зсередини.

— Не роби вигляд, що тебе раптом хвилює мій син, — каже Всеволод. — Ти вчора почав читати йому, а сьогодні вже вирішив, що маєш право на нього більше, ніж я?

Слово “мій” чіпляє, як гачок.

Я мав би промовчати. Мав би пам’ятати, що Назар не мій син, не моя відповідальність. Але перед очима все одно стоїть просто малий із книжкою, який здригнувся від голосу людини, яку називає татом.

— Назар тобі не іграшка, яку треба ділити. Я піду до нього, — кажу я.

Еля одразу піднімає голову.

— Климе…

У її голосі не заборона. Скоріше страх, що це стане ще однією причиною для сварки. Вона теж бачить, у якому стані Всеволод, і, мабуть, уже знає: будь-який мій крок до Назара зараз прозвучить для нього як виклик.

Так і стається.

— Куди ти підеш? — Всеволод робить крок до мене. — До Назара? А тобі що до нього?

Я насуплююся.

У кімнаті повітря стає важким. Еля завмирає, телефон у моїй руці гасне, і на мить у склі екрана я бачу своє обличчя. Холодне. Зле. Занадто схоже на те, яке Еля пам’ятала сім років.

— Хоч комусь має бути діло до Назара, — кажу я тихо, — раз тобі зараз не до нього.

Всеволод блідне ще сильніше.

— Не смій.

— Ти щойно сказав дитині “не лізь”, — відповідаю я. — Не мені. Не журналістам. Не тим, хто написав цей бруд. Дитині, яка прийшла з книжкою й хотіла зрозуміти, чому ми кричимо.

Еля заплющує очі на секунду. Їй боляче чути це, я бачу. Але я не забираю слів назад, бо іноді правда має прозвучати саме тоді, коли від неї всім незручно.

— Ти не маєш права мене повчати, — каже Всеволод. — Ти з’явився кілька днів тому.

— Саме тому мені дивно, що я розумію його страх краще за тебе.

Він смикається, наче я його вдарив. А Еля різко стає між нами.

— Досить. Обоє.

Я дивлюся на неї, потім на двері. За ними тихо. І все ж дитина не має стояти за дверима з книжкою й думати, що стала причиною сварки дорослих.

— Розбирайтеся зі статтею, зі мною, одне з одним, як хочете, — кажу я. — Але не при ньому.

Я кладу телефон на край комода й виходжу, не чекаючи дозволу.

Назар сидить на сходинці біля повороту коридору, притиснувши книжку до колін. Плечі в нього опущені, голова нахилена, і він такий маленький у цьому великому будинку, що вся моя злість кудись зникає. 

— Назаре, — кажу я м’якше.

Коли він піднімає на мене очі, у них ще стоїть образа, але він уперто тримається, щоб не заплакати.

— Я не хотів лізти.

— Ти не ліз, — кажу я тихіше. — Ти просто прийшов із книжкою.

Він проводить пальцем по обкладинці й довго мовчить, а потім питає:

— Чому він розсердився на мене?

— Дорослі іноді сердяться не на тих, на кого треба, але це не робить тебе винним.

Назар дивиться на мене з недовірою ще кілька секунд, а тоді киває. Не повністю заспокоюється, але вже дихає рівніше. Я киваю на книжку в його руках і простягаю долоню, щоб допомогти йому підвестися.

— Ходімо читати. Ти ж для цього прийшов.

Він усміхається і ми йдемо нагору. 

У кімнаті він одразу вмощується на ліжку й відкриває книжку майже посередині. Каже, що тут лицар уже зрозумів, що пішов не тією дорогою, але ще не знає, як повернутися. Я дивлюся на рядки й думаю, що для дитячої казки це надто влучно.

Спершу читаю занадто сухо, майже як на нараді. Назар терпить хвилину, потім обережно торкається моєї руки й просить не сварити лицаря голосом, бо той ще виправиться. Я видихаю, пробую м’якше, і він нарешті перестає хмуритися.

— Ти хороший, — раптом каже він.

Я збиваюся на півслові.

— Що?

— Хороший, — повторює Назар уже тихіше. — Просто прикидаєшся суворим.

Книжка в моїх руках стає важчою.

Я не знаю, що на це відповісти. Дорослі не кажуть мені такого. Дорослі або бояться, або зляться, або торгуються, або чекають, коли я помилюся. А цей хлопчик дивиться на мене після того, як сьогодні ж мене називали махінатором, брехуном і чудовиськом, і спокійно вирішує, що я хороший.

— Ти погано розбираєшся в людях, — кажу нарешті.