25. Еля

Зранку я беру телефон нібито просто так.

Просто подивитися новини. Просто кілька хвилин погортати стрічку, поки Назар умивається, а в домі ще тихо. Я навіть сама собі не кажу, що шукаю там прізвище Клима, бо тоді доведеться чесно визнати: після вчорашньої презентації я весь час чекаю хоч якогось підтвердження, що він витримав.

Перші кілька дописів пролітають повз. Політика, аварія, чиєсь інтерв’ю, рекламний банер. А потім великим шрифтом вискакує заголовок, від якого в мене холонуть пальці.

“Жінка з дитиною в домі Раєвського: кого скандальний девелопер ховає від преси?”

Я завмираю.

Якусь секунду навіть не натискаю на статтю. Просто дивлюся на слова й уже знаю, що це про мене. Не тому, що там є ім’я. Імені немає. Але є Раєвський, є “жінка з дитиною”, є його дім, у якому ми зараз живемо, і цього досить, щоб у мене всередині все стиснулося.

Я відкриваю матеріал.

На фото — ворота дому Клима, шматок темної машини, розмитий кадр із двору. Десь збоку видно жіночу фігуру у світлому, надто нечітку, щоб сторонній упізнав. Але я впізнаю себе одразу. І від цього стає так неприємно, наче хтось не просто сфотографував мене, а підгледів у момент, коли я була беззахисна.

Текст іще гірший.

“Джерела стверджують, що в домі Клима Раєвського вже кілька тижнів перебуває руда жінка з маленьким хлопчиком. За однією з версій, це його давня коханка, яку бізнесмен терміново сховав після скандалу з підробленими документами. Та є одна деталь: разом із жінкою в будинку помічено й чоловіка, якого називають її нареченим. То що там робить він — прикриття, свідок чи обдурений учасник чужої гри?”

Мене нудить від кожного слова.

Не через себе навіть. Через Назара. Через те, що хтось уже пише про нього у матеріалі про махінації, коханок і скандального девелопера. Через те, що Севу виставляють смішним і приниженим. Через те, що Клима б’ють по найособистішому, хоча зовні це все ще ніби про бізнес.

— Ти вже бачила?

Я здригаюся.

Сева стоїть у дверях із телефоном у руці. Обличчя в нього таке, що я розумію, він все прочитав.

— Сево…

— Ні, почекай, — перебиває він. — Я хочу зрозуміти. Я там хто? Наречений при коханці? Обдурений учасник чужої гри?

Він ніби не кричить, але від цього мені тільки важче. У нього надто тихий голос, надто рівний, але я бачу, що ще трохи і він вибухне. Я бачу, як він стискає телефон, і мені стає соромно за той текст, хоча не я його написала.

— Це просто жовта преса, — намагаюсь заспокоїти його. — Вони спеціально так пишуть.

— Але чому все це так схоже  на правду? — його голос стає різкішим. — Чому, Елю?

Я підводжуся з краю ліжка й відкладаю телефон, але екран лишається світитися. 

— Не схоже. Вони перекручують.

Сева дивиться на мене так уважно, що мені хочеться відвести погляд. Але якщо я відведу, він сприйме це як відповідь. І найгірше, що не помилиться повністю.

— Тоді скажи мені прямо, — він уважно дивиться мені в очі. — Між тобою і Климом нічого немає?

Я мовчу.

Я ненавиджу себе за це мовчання, я думаю, як мені все сказати, що сказати, але Сева ніби отримує відповідь, якої найбільше боявся, і ця відповідь навіть не потребує слів.

— От і все, — каже він тихо. 

— Ні. Це не “все”, Сево, я просто розгублена… 

— Ти? Ти розгублена?! А мені що накажеш робити?! Ти потакаєш йому!

Він уже кричить.

Я різко озираюся на двері. У коридорі тихо, але я знаю, як швидко Назар може з’явитися там, де його не має бути. І страх щодо цього стає сильнішим за образу.

— Тихіше. Назар почує, — шепочу неголосно. 

— Може, хай почує? — вигукує він. — Може, хоч він скаже правду, кого тут усі чекають щовечора?

— Не смій втягувати його, — я насуплююсь.

Двері прочиняються майже одразу.

Назар стоїть у коридорі з книжкою в руках. Обличчя ще вологе після вмивання, очі великі й налякані. Він дивиться на Севу, потім на мене, потім на телефон на ліжку.

— Мамо? — тихо питає він. — Ви сваритесь?

— Ні, сонечко, — я роблю крок до нього. — Ми просто голосно говорили.

— Не лізь, Назаре, — різко каже Сева. — Дорослі розмовляють, ти не бачиш?

Малий здригається. У мене всередині все обривається.

— Сево!

Він завмирає, наче сам не очікував, що скаже це таким голосом. Але слова назад не забрати. Назар притискає книжку до грудей, і нижня губа в нього тремтить, хоча він дуже старається триматися.

— Я просто хотів спитати, — каже він пошепки, — Клим сьогодні прийде читати мені казку?

Сева блідне. І от це вже добиває його остаточно. Не стаття. Не натяки. Не брудний заголовок. А мій син із книжкою, який після сварки питає не про нього.