24. Клим

Назар приносить шахи сам.

Я сиджу у вітальні, хоча мав би бути в кабінеті, з юристами, заявами й тією брудною кашею, яку сьогодні вилили на презентації. Микита вже двічі надсилав повідомлення, але я не відкриваю. Двадцять хвилин перерви не зруйнують компанію, якщо її не зруйнували підроблений підпис, фальшивий лист Бондаря й папка, яку мені жбурнули під ноги перед камерами.

— Ти казав, повернеш коня, коли виграєш свою партію, — нагадує Назар і ставить дошку на низький столик. — Але можна поки зіграти іншу.

Я дивлюся на нього, потім на шахового коня в своїй руці. Малий стоїть серйозний, зосереджений, наче прийшов не гратися, а перевірити, чи я тримаю слово.

— Можна, — кажу я. — Але ти ж памʼятаєш, я не піддаюся.

— Я знаю. Мама теж сказала, що ти впертий.

— Твоя мама також не подарунок.

Назар тихо сміється й сідає навпроти. Еля стоїть біля дверей, не втручається, але я відчуваю її погляд майже фізично. Після того, що сталося,, між нами всіма стало ще менше повітря.

Малий робить перший хід неправильно, сам помічає й насуплюється.

— Можна змінити хід?

— Один раз.

— А дорослим можна?

— Дорослим теж іноді доводиться визнавати, що перший хід був неправильний. Однак рідко вдається розіграти все заново.

Він киває так, наче я сказав щось важливе, і пересуває пішака правильно. Я дивлюся на його пальці, на цю серйозність, на вперту складку між бровами, і раптом розумію дещо… 

Я хотів би сина такого, як він.

Не просто дитину. Не спадкоємця, не продовження роду, не красиву картинку для інших. Саме такого малого, який сперечається зі мною, каже правду прямо й по-своєму підтримує мене. 

Думка смішна. Жорстока теж.

Я відводжу погляд до дошки, бо Еля досі дивиться на мене, а я не хочу, щоб вона побачила зайве. У мене немає права хотіти бути батьком чужій дитині. Немає права сидіти тут і уявляти, як звучав би мій дім, якби в ньому зранку тупотіли такі кроки.

— Твій хід, Климе, — каже Назар.

— Бачу.

Я роблю хід, і він одразу нахиляється ближче до дошки. Еля тихо підходить і сідає збоку, наче просто хоче подивитися. Але я знаю, що все не так просто…

Назар програє не одразу. Він думає, радиться з Елею, іноді шепоче їй щось так тихо, що я вдаю, ніби не чую. А коли я все ж ставлю йому мат, він не сердиться, тільки довго дивиться на дошку.

— Я майже зрозумів, де помилився.

— Це краще, ніж просто злитися.

— Я ще трошки злився.

— Це нормально. Головне — не кидати фігури.

Він киває, потім бере коня і ставить його біля мого короля.

— Можеш сьогодні почитати мені казку?

Я завмираю. Еля теж.

Питання звучить просто, майже буденно. Саме тому воно б’є сильніше за все, що сьогодні кричали мені журналісти. Бо там я приблизно знав, що казати, як реагувати. А тут не знаю навіть, як дихати.

— Казку? — перепитую я.

— Угу. Мама зазвичай її читає, але ти можеш сьогодні. Якщо тобі вже не дуже боляче.

Я маю сказати ні. Маю сказати, що я працюю, що в мене дзвінки, що казки читають мами, а не чужі чоловіки, які тимчасово впустили їх у свій дім через небезпеку. Маю повернути цю межу на місце, поки вона остаточно не стерлася.

— Назаре… — починаю я.

Він дивиться на мене знизу вгору так, ніби від моєї відповіді залежить щось значно більше, ніж просто хто прочитає казку. І найгірше в тому, що я теж це відчуваю.

Я переводжу погляд на Елю.

Вона мовчить. Не просить, не забороняє, не рятує мене від цієї відповіді. Просто дивиться так, наче сама боїться почути, що я скажу.

— Якщо мама не проти, — кажу я нарешті, — почитаю.

Назар одразу всміхається. Так світло, що в мене всередині щось небезпечно завмирає.

— Вона не проти, — швидко каже малий і озирається на Елю. — Так?

Еля кілька секунд мовчить, а потім повільно киває.

— Не проти.

— Тоді домовились, — кажу я.

Назар задоволено збирає фігури в коробку. А я сиджу навпроти нього з відчуттям, що щойно погодився не на казку. На щось значно небезпечніше.

На ще один вечір, після якого буде важче нагадувати собі, що він не мій…

Після гри Назар вибігає по книжку так швидко, наче боїться, що я передумаю.

Я залишаюся в коридорі біля його кімнати й раптом почуваюся дурніше, ніж на сцені перед журналістами. Там у мене були мікрофон, Бондар, фальшиві звинувачення й чітке розуміння, хто ворог. Тут є дитяче ліжко, нічник і обіцянка прочитати казку, яку я дав швидше, ніж встиг подумати.

— Що йому читати? — питаю я, коли Еля підходить ближче. — Я ніколи цього не робив.

Вона дивиться на мене так, наче я щойно зізнався в чомусь важливому. Не сміється, хоча могла б. Не підколює, хоча теж могла б.

— Він любить пригоди, — каже вона тихо. — Щоб хтось кудись ішов, щось шукав, помилявся, але все одно знаходив дорогу. Ще любить, коли є тварини. Дракони теж підходять, але не дуже страшні.

— Не дуже страшні дракони, — повторюю я. — Зрозумів.

— І не треба читати ідеально. Він не перевірятиме дикцію.

— А якщо я неправильно зроблю голос дракона?

Еля всміхається, і в коридорі раптом стає якось затишніше. Після всього, що сталося сьогодні, ця її усмішка здається майже неправдоподібною. Ніби мені дали щось, чого я не заслужив і не маю права брати.

— Тоді він тебе виправить, — каже вона. — Назар це любить.

Я дивлюся на двері дитячої кімнати й не одразу відповідаю. Усередині чути, як малий щось шукає на полиці, пересуває книжки, тихо бурмоче собі під ніс. Усе це чуже, не моє, тимчасове, але чомусь саме зараз найбільше схоже на те, чого в мене ніколи не було і чого я…Хотів?...

— Я не знаю, як поводитись з ним, — кажу нарешті. — На переговорах простіше.

Еля робить крок ближче.

— З ним не треба сперечатися чи домовлятися, Климе. Просто треба бути поруч.

Її пальці торкаються мого плеча легко, майже обережно, та я все одно відчуваю цей дотик гостріше, ніж мав би. Саме там, де ще вранці була напруга, її рука залишає тепло. Я міг би відступити, але не відступаю.