23. Еля

Я вмикаю трансляцію саме тоді, коли в залі вже гамірно.

На екрані Клим стоїть біля трибуни, блідий, але рівний, а журналісти говорять майже навперебій. Я не встигаю зрозуміти, з чого все почалося, тільки чую уривки, які б’ють сильніше за повні фрази.

— Махінація з підписом…

— Ви залякали Бондаря?

— Соціальний проєкт став прикриттям для схеми?

Клим відкриває рот, щоб відповісти, але в цей момент хтось із залу жбурляє на сцену папку з документами. Вона вдаряється об край трибуни, розсипається аркушами по підлозі, і один із листків прилипає до його черевика. У залі на секунду стає ще гучніше, камери смикаються ближче, а я бачу, як Клим ледь помітно напружується від різкого руху.

— Відповідайте! — кричить хтось. — Ви підробили документи чи змусили Бондаря мовчати?

Мені стає холодно.

Клим не відступає. Не нахиляється по ті аркуші, не дивиться на людей у першому ряду, які вже наполовину підвелися зі своїх місць. Він просто міцніше стискає край трибуни, і я раптом розумію, що йому боляче.

Двері за спиною відчиняються.

Я здригаюся й обертаюся. Сева стоїть на порозі, і його погляд одразу падає на телефон у моїй руці. На екрані в цей момент знову показують Клима, камери ловлять його обличчя крупно, і виправдовуватися вже безглуздо.

— Ти сховалася, щоб дивитися на нього? — питає Сева.

— Я просто хотіла знати, що там відбувається.

— З ним, — гірко уточнює він.

Я вимикаю звук, але картинка лишається. Клим на екрані стоїть серед шуму, розкиданих паперів і чужих звинувачень, а я не можу відірвати погляд. Сева бачить це й заходить ближче, вже не стримуючи того, що тримав у собі від учора.

— Подивися на мене, Елю.

— Сево…

Він обіймає мене різко, майже відчайдушно, ніби хоче витягнути з того екрана назад у цю кімнату. Цілує, і я на мить гублюся не через бажання, а через провину, яка стискає горло. Він поруч сім років, він справді був поруч, але зараз його руки здаються не прихистком, а спробою довести, що я ще його.

Я впираюся долонею йому в груди.

— Не зараз.

Сева завмирає.

— Звісно, — каже він тихо. — Не зараз. Бо зараз у тебе там він.

Я хочу відповісти, але в коридорі лунають маленькі кроки. Двері прочиняються, і Назар зазирає всередину з шаховою фігуркою в руці. Він дивиться на нас трохи розгублено, потім переводить погляд на телефон у моїй руці.

— Мамо, я чув, ти говорила про Клима, — каже він. — Він же скоро приїде?

У кімнаті стає так тихо, що я чую власний подих.

Сева повільно прибирає руки від мене. На його обличчі щось змінюється не одразу, а наче тріскає всередині й тільки потім доходить до очей. Він дивиться на Назара, і я розумію, що йому болить уже не тільки через мене.

— Тобі теж він потрібен? — питає Сева.

Назар не розуміє тону й хмуриться.

— Я просто хотів пограти шахи. Він казав, що зіграє ще.

Сева коротко сміється, але сміх виходить чужий і сухий. Він відступає на крок, наче в цій кімнаті раптом стало замало повітря. Я роблю рух до нього, та він різко хитає головою.

— Не треба, Елю.

— Сево…

— Не треба, — повторює він уже жорсткіше. — Я все зрозумів.

Він виходить, грюкаючи дверрима так, що Назар лякається й притискає шахову фігурку до грудей. Я розумію, чому Сева злиться, я знаю, що він має право на цей біль. Але все одно якось так важко на душі… 

— Мам, я щось не так сказав? — тихо питає Назар.

Я опускаюся перед ним навпочіпки й беру його за плечі.

— Ні, сонечко. Справа не в тобі.

Але сама не можу відвести погляд від дверей.

Бо Сева щойно побачив те, що я намагалася не бачити найдовше: Клим увійшов не тільки в моє життя, але і життя Назара, і став його невідʼємною частиною. 

***

Машини у дворі з’являються вже зовсім скоро.

Я чую їх із вітальні й одразу напружуюся, хоча намагаюся не показати цього Назару. Він сидить на килимі із шаховою дошкою й переставляє фігури сам із собою, але щойно помічає рух за вікном, підхоплюється першим.

— Це Клим?

Я не встигаю відповісти.

Клим заходить у дім швидко, різко, з таким обличчям, що охоронець біля дверей навіть не пробує щось сказати. Піджак розстебнутий, щелепа стиснута, погляд темний і важкий. Він виглядає не просто втомленим, а так, наче стримує всередині щось дуже небезпечне.

Микита йде за ним із телефоном у руці.

— Треба погодити заяву, — каже він. — І юристи чекають відповіді щодо листа Бондаря.

— Через десять хвилин, — кидає Клим.

— Климе Олександровичу…

— Через десять, Микито.

Голос у нього тихий, але такий, що сперечатися не хочеться нікому. Я бачу, як Клим на мить торкається боку під піджаком, і в мене стискається серце. Він помічає мій погляд, одразу прибирає руку й робить вигляд, що нічого не було.

Назар уже стоїть посеред холу.

— Климе?

Клим зупиняється.

Це відбувається майже непомітно, але я бачу. Напруга в його плечах не зникає повністю, тільки трохи опускається нижче, наче Назар одним словом витягнув його з того залу, де в нього кидали папери й звинувачення.

— Так, малий?

— У тебе все добре?

Клим дивиться на нього кілька секунд. Не на мене, не на Микиту, тільки на Назара, який тримає в кулаці шахового коня й дуже старається не виглядати наляканим.

— У мене все під контролем.

Назар хмуриться.

— Це не те саме, що "все добре".

На обличчі Клима щось ледь помітно змінюється. Наче він хотів відповісти звично, коротко й холодно, але перед ним не журналіст і не інвестор. Перед ним хлопчик, якому не потрібна його ідеальна брехня.

Клим повільно присідає перед ним навпочіпки, хоч я бачу, як важко йому дається цей рух.

— У чоловіків інколи виникають проблеми, — каже він. — Серйозні. Неприємні. Такі, через які хочеться злитися й грюкати дверима.