22. Клим

Я відчиняю двері й бачу їх обох. Еля стоїть із тацею в руках, бліда, напружена, з таким обличчям, що одразу ясно, що вона чула більше, ніж мала. Назар поруч дивиться то на мене, то на розбиту чашку біля своїх ніг, і стискає губи так, наче зараз сам себе сварить.

— Ми зараз підемо, — швидко каже Еля.

— Ні, — одразу заперечує Назар і піднімає на мене очі. — Ми принесли тобі їжу.

І я раптом розумію не можу сказати йому піти. Не можу прогнати ні його, ні Елю, хоча саме це мав би певно зробити після розмови, яку вони щойно підслухали.

— Климе, вибач, — починає Еля. — Ми не хотіли…

— Заходьте, — кажу я.

Вона завмирає так, наче чекала будь-чого, тільки не цього. Я сам, якщо чесно, теж. Але Назар тут же оживає, заходить першим.

— А ти потім зіграєш зі мною в шахи? — питає він. — Не зараз, якщо ти погано почуваєшся. Але потім.

Я дивлюся на нього й відчуваю дивну, майже небезпечну м’якість десь під ребрами. Хлопчик стоїть у моїй кімнаті, біля мого ліжка, після пострілу в мою машину, і просить не пояснень, не страшних подробиць, а шахів.

— Принеси дошку, — кажу я. — І пограємо.

— Правда?

— Так. 

Назар миттєво киває й вибігає з кімнати. Еля проводжає його поглядом, а потім знову дивиться на мене. У її руках досі таця, і я бачу, як тремтять її пальці, хоча вона намагається триматися спокійно.

— У тебе ще якісь проблеми? — питає вона тихіше. — Окрім рани.

— У мене завжди є проблеми.

— Климе.

Я криво всміхаюся, але вона не підтримує. Її погляд надто серйозний, надто уважний, і від цього зникає бажання жартувати. 

— Це просто робота, — кажу я.

— Тобі пропонували гроші за мовчання.

— Так.

— І ти відмовився.

— А ти думала, я погоджуся?

Вона не відповідає одразу, і цього досить. Я помічаю цю паузу, її провину, її біль, який вона навіть не встигає сховати. Колись я сам зробив усе, щоб вона вірила в найгіршу версію мене.

— Я вже не знаю, що думати, — каже вона нарешті.

Ці слова чіпляють сильніше, ніж мали б. Бо це не про проєкт, не про гроші й не про підпис. Це про нас, про сім років тиші, про все, що я зруйнував і досі не маю права пояснити.

— Тоді не поспішай із висновками, — кажу я тихо.

У коридорі тупотять дитячі кроки, і Назар повертається з шаховою дошкою, притискаючи її до себе. За ним охоронець несе коробку з фігурам. Назар ставить усе на низький столик біля ліжка й дивиться на мене з викликом.

— Я вже граю краще після тієї гри.

— Це ми зараз перевіримо.

Еля тихо ставить тацю на стіл і залишається збоку. Думаю, вона хоче піти, але не йде. Стоїть і дивиться, як Назар розкладає фігури, плутає коня зі слоном, потім сам себе виправляє й гордо піднімає підборіддя.

— Мама теж вміє, — раптом каже він.

Я дивлюся на Елю.

— Вміє.

Вона швидко переводить погляд на дошку, але я вже бачу, як ця згадка влучає. Колись ми грали ночами, коли я ще вмів удавати, що в нас попереду є час. Вона ненавиділа програвати й завжди робила вигляд, що просто “експериментує зі стратегією”.

— Допоможеш йому? — питаю я.

— Ти ж казав, що не піддаєшся дітям.

— Я не піддаюся. Але він має право на сильного союзника.

Еля дивиться на мене кілька секунд, а потім сідає поруч із Назаром. Малий одразу нахиляється до неї й шепоче щось.

Я дивлюся на цих двох над шаховою дошкою й на мить забуваю про біль, крапельницю, підроблений підпис і тріщини на склі машини. Назар бере фігуру, Еля підказує йому не поспішати, а я згадую іншу Елю — ту, що сиділа навпроти мене з розпущеним рудим волоссям і вперто доводила, що ризикований хід теж може бути правильним.

Тоді я сміявся. Зараз не сміюся. Бо зараз вона не моя, з обручкою від іншого чоловіка на пальці, але все одно так близько… 

— Твій хід, Климе, — каже Назар.

Я дивлюся на дошку, потім на Елю, яка робить вигляд, що зосереджена тільки на фігурах.

— Бачу, — відповідаю я.

І вперше за дуже довгий час мені не хочеться виграти одразу.

***

На презентацію я виходжу вчасно, хоча лікар називає це дурістю, а Микита ризиком для репутації, якщо я знепритомнію перед пресою. Я ігнорую обох, застібаю одяг так, щоб не було видно пов’язки, і підіймаюся на сцену під світло камер. Кожен крок віддає в боці тупим болем, але це навіть корисно, бо тримає голову холодною.

У залі сидять інвестори, журналісти, кілька представників влади й люди, які вже встигли вирішити, що сьогодні я поступлюся. Бондар стоїть збоку біля екрана з оригінальними кресленнями, мовчазний і напружений. Він досі не довіряє мені повністю, але прийшов, і цього досить.

— Проєкт не змінюється, — кажу я в мікрофон. — Школа лишається. Парк лишається. Громадські простори, дитячий блок і відкриті тераси лишаються так, як були задумані спочатку.

Залою одразу проходить гул. Хтось нахиляється до сусіда, хтось дістає телефон, хтось із інвесторів кам’яніє обличчям. Я бачу це все й тримаю паузу, бо іноді тиша працює краще за будь-який тиск.

— Це не склад квадратних метрів для продажу, — продовжую я. — Це квартал, у якому мають жити люди. І я не збираюся викидати з нього все людське тільки тому, що хтось захотів красивішу таблицю прибутку.

Я киваю Бондарю, щоб він увімкнув перший слайд із первісною концепцією, але саме в цю мить у першому ряду різко підіймається журналістка. Вона не чекає блоку питань, просто тримає телефон екраном до залу:

— Климе Олександровичу, це правда, що ваша компанія підробила підпис архітектора Бондаря, щоб проштовхнути вигіднішу концепцію? — питає вона голосно. — І що саме через ваш внутрішній конфлікт район може залишитися без школи й громадського простору?

У залі здіймається шум. Камери повертаються до мене, кілька журналістів одночасно відкривають той самий матеріал, а в першому ряду один з інвесторів навіть не намагається приховати коротку задоволену усмішку. Тепер зрозуміло: вони не просто злили новину, вони підготували все, щоб мене завалити.