21. Еля

Я виходжу з кімнати Клима й одразу натикаюся на Севу в коридорі. Він стоїть біля стіни, напружений і блідий від злості, яку намагається видати за хвилювання.

— Ти довго там була, — каже він.

— Клим поранений, — я підтискаю губи.

— Я бачив. І бачив, як ти на нього дивишся.

Мені хочеться пройти повз, але Сева робить крок ближче й перекриває дорогу. Його голос тихий, втомлений, і від цього мені ще важче, бо він не кричить, не влаштовує сцену, а бʼє на моє почуття провини.

— Елю, я не розумію тебе, — каже він. — Я сім років був поруч. А зараз достатньо йому повернутися пораненим, і ти забуваєш про все.

— Я нічого не забуваю.

— Тоді скажи, що я тобі потрібен.

Я мовчу… Не можу сказати це саме так, як він хоче. Сева гірко всміхається й відводить погляд. Я не витримую цієї паузи, цього питання, на яке не можу відповісти чесно й водночас не можу збрехати так, щоб він повірив.

— Я піду до Назара, — кажу я. — Він прокинеться й злякається, якщо мене не буде поруч.

Це правда, але не вся. Я справді йду до сина, та ще й тікаю від розмови, у якій кожне слово може зламати те, що й так тримається на звичці й провині. Сева не зупиняє мене, і саме це чомусь болить теж.

Назар уже сидить на ліжку й сонно тре очі. Волосся розкуйовджене, обличчя сонне, але щойно бачить мене, одразу питає:

— А Клим уже встав?

— Ні, сонечко. Йому треба відпочити.

— А потім він зіграє зі мною в шахи?

Я завмираю на секунду, бо в його голосі стільки простого очікування, наче Клим уже давно має бути частиною його життя. Назар дивиться на мене серйозно, і я не знаю, що відповісти так, щоб не збрехати ні йому, ні собі.

— Побачимо. Спершу він має поїсти й послухатися лікаря.

— Він не слухається?

— Не дуже.

Назар зітхає так доросло, що я ледь не всміхаюся.

— Тоді треба йому сказати, щоб слухався.

Я допомагаю йому вмитися, а потім ми спускаємося вниз. У коридорі один із людей Клима тихо говорить із лікарем, і я чую уривок: Клим відмовився від сніданку, просить документи й знову намагається сісти працювати. У мене всередині одразу підіймається злість, бо, звісно, поранення для нього не причина хоч трохи відпочити.

— Я віднесу йому сніданок, — кажу я.

Назар одразу оживає.

— Я теж піду. Я скажу йому про шахи.

— Тільки не репетуй. І нічого не чіпай у нього в кімнаті.

— Я знаю, — ображено бурмоче він і бере з таці маленьку чашку так обережно, наче це частина того макета.

Ми йдемо коридором до кімнати Клима, і я вже піднімаю руку, щоб постукати, коли чую його голос. Двері прочинені не до кінця, чую голос з  гучномовця  чужий чоловік говорить рівно, майже м’яко:

— Ми можемо закрити історію з підписом. Ви отримуєте компенсацію особисто, а завтра просто не заважаєте оновленій концепції пройти.

Я завмираю.

— Ви зараз пропонуєте мені гроші за мовчання? — питає Клим.

— Я пропоную вам не втратити більше, ніж уже втратили.

— Ні, — голос Клима звучить слабше, ніж зазвичай, але в ньому немає жодного сумніву. — Ви пропонуєте мені продати власне ім’я, я ніколи на це не піду. 

У мене стискаються пальці на краю таці.

І саме в цю мить Назар тихо смикається поруч. Чашка вислизає з його рук, б’ється об підлогу, і звук розлітається коридором так різко, що в мене серце майже зупиняється.

За дверима замовкають, потім лунають кроки.

Двері відчиняються, і на порозі з’являється Клим. Блідий, із напруженим обличчям, у розстебнутій сорочці й із крапельницею поруч, він дивиться спершу на розбиту чашку, потім на Назара, потім на тацю в моїх руках.

І нарешті на мене.

Я розумію, що він зрозумів, що ми все чули… І тепер певно думає, що я підслуховую. Я напружусь в очікуванні його реакції… 

***

гортай далі, там продовження ------------>