20. Еля

Коли двері за лікарями нарешті зачиняються, у кімнаті стає тихо. Клим лежить на подушках блідий, з напруженим обличчям, але все одно намагається виглядати так, наче це він дозволив усім метушитися довкола. Я бачу цю впертість і злюся, бо ще трохи і він справді встав би, тільки щоб ніхто не подумав, що йому боляче.

— Ти теж можеш іти, — каже він.

— Не можу.

— Елю.

— Ні, — я сідаю на крісло біля ліжка й схрещую руки на грудях. — Я просто прослідкую, щоб ти не вирвав крапельницю, не встав і не почав працювати. Я ж знаю, який ти трудоголік. Це не лікується.

Він дивиться на мене втомлено, але в куточку губ на мить з’являється майже усмішка. Вона така слабка, що мені від неї не легше, а навпаки болючіше.

— Тобто ти не хвилюєшся, — тихо каже він.

— Ні, — вперто хитаю головою. — Я контролюю виконання лікарських вказівок.

— Звісно.

Він заплющує очі, і я одразу ловлю себе на тому, що стежу за його диханням. Рівне чи ні. Глибоке чи надто коротке. Я ненавиджу цю паніку в собі, бо вона  дійсно видає мої справжні думки.

— Елю, — шепоче Клим, не розплющуючи очей.

— Що?

— Перестань дивитися на мене так, наче я помираю.

У мене стискається горло. Він ідіот і нічого не розуміє, рівним рахунком нічого.

— Тоді більше ніколи не повертайся додому в такому стані.

Він нічого не відповідає. Тільки ледь помітно видихає, і його обличчя нарешті трохи розслабляється. Знеболювальне бере своє, втома теж, хоча він точно пручається навіть сну.

Я сиджу поруч і кажу собі, що це ненадовго. Що зараз переконаюся, що він заснув, покличу лікаря, якщо щось зміниться, і піду до Назара. Але хвилини тягнуться одна за одною, кімната тихне, а мої очі починають злипатися. Потім я обережно опускаю голову на власну руку й дозволяю собі заплющити очі тільки на секунду. Лише на секунду. Але сон накриває мене швидше, ніж я встигаю подумати. що вбіса роблю….

***

Я прокидаюся не одразу. Спершу просто виринаю з темряви й кілька секунд не розумію, де я, чому шия затерпла і чому в кімнаті так тихо. Потім піднімаю голову з краю ліжка і зустрічаюся поглядом із Климом.

Він не спить, дивиться на мене і в цьому погляді є щось таке, від чого я прокидаюся остаточно дуже швидко.

Я хочу випростатися, але раптом розумію, що моя рука лежить поверх його. Не просто торкається, а прямо тримає. Мої пальці охоплюють його долоню так міцно, наче я боялася, що він зникне, якщо відпущу.

Я різко забираю руку.

— Я… — голос зривається, і щоки одразу починають горіти. — Я, мабуть, заснула.

— Помітив.

Його голос хрипкий, але спокійніший, ніж був раніше. У куточку губ з’являється ледь помітна усмішка, і я майже злюся на неї, бо він лежить поранений, із крапельницею, а все одно знаходить сили піддражнювати мене.

— Ти як? — питаю я швидко, хапаючись за єдину нормальну тему. — Болить? Лікаря покликати?

— Рука?

Я завмираю.

— Що?

— Ти питаєш, чи болить рука? Бо ти тримала її дійсно сильно. Здається, вона затекла, — він що, сміється наді мною?! Я відчуваю, як червонію ще сильніше.

— Я не тримала, — бурмочу, відводячи погляд. 

Клим повільно піднімає брову.

— Тобто мені здалося?

— Ти під ліками. Тобі могло багато чого здатися.

— Зручно.

Я стискаю губи, щоб не видати ні усмішку, ні розгубленість. Він має лежати мовчки й одужувати, а не дивитися на мене так, наче читає мене, як відкриту книгу. Але найгірше в тому, що я справді тримала його за руку, і тепер не знаю, куди подіти власні пальці.

— Я просто стежила, щоб ти не встав, — кажу я нарешті. — Ти сам винен. Тобі не можна довіряти.

— Тому ти вирішила зафіксувати мене рукою?

— Климе…

— Що?

Він дивиться майже невинно, але очі сміються. Він в нормі. І від цього мені стає так тепло й соромно водночас, що я відводжу погляд до крапельниці, до пов’язки, до будь-чого, тільки не до нього.

— Ти справді в порядку? — питаю вже тихіше.

Його усмішка згасає не повністю, але стає м’якшою. Він дивиться на мене кілька секунд без жодної насмішки, і ця тиша раптом виявляється ще небезпечнішою за всі його піддражнювання.

— Тепер так, — каже він.

Я мала б відповісти щось різке. Мала б нагадати, що “тепер” — це після лікарів. Але слова застрягають у горлі, бо я надто добре розумію, що він сказав не тільки про лікарів.

І ще гірше, що мені самій хочеться знову торкнутись його…

***

гортай далі, там продовження ------------>