19. Клим. Будь що заради неї.

Мене заводять у гостьову кімнату на першому поверсі, і я мене дратує кожен крок. Не біль, не пов’язка під сорочкою і не крапельниця, яку лікар тягне поруч, а сам факт, що мене ведуть під руку в моєму домі. Там, де за стіною Еля.

— Сядьте, — каже лікар, уже показуючи на ліжко. — Треба перевірити тиск і подивитися пов’язку.

— Ви вже перевірили.

— У машині. Зараз ситуація може бути інша.

Я сідаю тільки тому, що сперечатися стоячи важче. Медсестра поправляє катетер, лікар розкладає щось на столику, охоронець зависає біля дверей. Мене це все дратує. 

— Заберіть це, — кажу я, киваючи на крапельницю.

Лікар навіть не дивиться на мене.

— Ні.

Я повільно піднімаю на нього очі.

— Це було не прохання, — я насуплююсь. 

— А це не переговори, Климе Олександровичу. Ви втратили багато крові, отримали знеболювальне й маєте хоча б годину полежати під наглядом.

— Я сказав, заберіть цю довбану крапельницю!

У кімнаті на мить стає тихо. Микита, який стоїть трохи осторонь із телефоном у руці, робить вигляд, що дуже зайнятий екраном. Охоронець дивиться в підлогу, і це майже смішно, бо всі вони чудово знають: сперечатися зі мною можна, а перемогти мене точно ні.

Лікар усе ж пробує.

— Якщо ви зараз підніметеся й почнете командувати, пов’язку доведеться міняти знову. Вам треба спокій.

— Мені треба, щоб у моєму домі перестали робити вигляд, ніби сталось щось страшне, це взагалі подряпина. 

Але пофакту все трохи інакше. Просто я ненавиджу виглядати слабким. Я тягнуся до трубки, але лікар перехоплює мою руку. Я дивлюся на його пальці на своєму зап’ясті.

— Не чіпайте.

— Руку прибери.

— Добре, — він прибирає, але обличчя в нього стає впертим. — Крапельницю знімемо через двадцять хвилин. Не раніше.

— Зараз.

— Климе Олександровичу…

— Зараз, — повторюю я тихіше.

— Може, справді хоча б десять хвилин? — втручається Микита.

Я переводжу погляд на нього, і він одразу замовкає. Правильно. У мене немає десяти хвилин на те, щоб лежати й чекати жалощів. 

Лікар видихає крізь зуби, але все ж обережно від’єднує систему. Він робить це так, наче я ображаю особисто його, а не просто відмовляюся лежати в ліжку. Потім знову перевіряє пов’язку й суворо дивиться на мене.

— Ви лишаєтесь у кімнаті. Без різких рухів. Без роботи хоча б кілька годин.

— Вийдіть усі, — кажу, перебиваючи.

— Я не закінчив, — говорить він.

— Закінчили, — відрізаю. 

Лікар хоче відповісти, але двері в цю мить відчиняються. Еля стоїть на порозі й дивиться спершу на лікаря, потім на зняту крапельницю, на пов’язку під моєю розстебнутою сорочкою, і нарешті на мене. У її очах стільки страху, що всі мої накази, злість і дурна впертість раптом стають смішними.

Я випрямляюся, хоча від цього в боці різко тягне.

— Я ж сказав, усе нормально, — кажу їй.

Вона дивиться на мене так, наче цього разу не збирається вірити жодному моєму слову. Потім заходить у кімнату так, наче вона тут хазяйка.

— Ніхто звідси не вийде, — каже вона.

Лікар завмирає першим. Микита біля дверей теж піднімає голову, а медсестра досі тримає в руках систему, яку я щойно змусив зняти. У кімнаті стає тихо.

— Елю… — починаю я, але вона навіть не дає мені договорити.

— Ні. Мовчи.

Я повільно видихаю. Мені хочеться сказати, що це мій дім, моя рана, мої лікарі й моє рішення. Хочеться встати, застібнути сорочку і довести всім, що я не той чоловік, якого треба жаліти. 

Але Еля дивиться так, наче я не маю права зараз бути впертим.

— Робіть усе, що треба, — каже вона лікарю. — Перевіряйте, ставте назад цю крапельницю, міняйте пов’язку, що завгодно. Якщо він сперечатиметься — не слухайте.

Лікар дивиться на мене з таким обережним тріумфом, що за інших обставин я б його звільнив просто за вираз обличчя. Зараз же тільки стискаю щелепу й мовчу, бо Еля стоїть тут, бліда, з руками, зведеними в кулаки. Вона хвилюється. За мене.

І це нестерпно.

Бо я сім років жив так, щоб вона не бачила мене слабким. Щоб пам’ятала холодним, жорстким, будь-яким, тільки не знала таким. А тепер вона стоїть тут і дивиться на пов’язку під моєю сорочкою так, наче їй болить разом зі мною.

— Це зайве, — кажу я вже тихіше.

— Ні, — відповідає вона. — Зайвим було знімати крапельницю, коли лікар сказав лежати.

Микита кашляє десь біля дверей, дуже невчасно. Я кидаю на нього погляд, і він одразу відводить очі, але Еля не відступає. Вона підходить ближче, і я раптом розумію, що краще б вона лишалася біля дверей.

Зблизька її страх видно ще краще.

— Елю, зі мною все нормально.

— Не говори мені це таким голосом, — каже вона майже пошепки. — Тебе привезли з лікарями, Климе. Ти ледве зайшов у будинок.

Мені нічим відповісти. Не тому, що вона права, хоча вона права. А тому, що в її голосі немає докору, тільки переляк.

Лікар користується моментом і знову під’єднує систему. Я не дивлюся на нього, дивлюся на Елю, і вперше за весь день мені справді хочеться послухатися. Не лікарів. Її.

— Де Назар? — питаю я.

— Спить, — відповідає Еля. — З ним твій охоронець. 

Я коротко киваю, і всередині трохи відпускає. Дурна реакція, неправильна, небезпечна, бо я не маю так хвилюватися за те, що побачить чужа дитина. Але після ранку з макетом я вже не можу переконати себе, що мені байдуже.

Еля помічає цей рух. Її погляд м’якшає на секунду, а потім знову стає суворим.

— Лежи, — каже вона.

Я мав би заперечити. Справді мав би, хоча б для того, щоб не дати всім у цій кімнаті побачити, як легко вона щойно зупинила мене. 

— Добре, — кажу я.

Лікар здивовано завмирає. Микита теж не одразу вдає, що нічого не почув, і я майже бачу, як він подумки робить висновки, за які я пізніше захочу його вбити. Еля тільки повільно видихає, наче весь цей час тримала повітря в грудях.