18. Еля. Відпусти.

Я чую машини ще з другого поверху.

Спершу здається, що це просто охорона змінює позиції біля будинку, але потім у дворі зупиняється не одна машина. Дверцята грюкають майже одночасно, лунають короткі чоловічі голоси, і в мене всередині все стискається  щойно я підходжу до вікна.

Унизу стоїть чорний автомобіль Клима. Поруч ще одна машина, схожа на медичну, з якої швидко виходять люди в темному одязі й лікарі. Я завмираю, бо одразу розумію, що так не повертаються після звичайної робочої зустрічі.

Потім відчиняються задні дверцята. Клим виходить не сам. Його підтримує охоронець, лікар іде поруч, тримаючи крапельницю, а сам Клим рухається повільно, надто незграбно для чоловіка, який завжди входить так, наче весь світ має відступити. На ньому розстебнута сорочка, під піджаком видно тугу пов’язку, і від цього в мене на мить перехоплює подих.

— Ні, — виривається в мене.

Я вже не думаю. Просто розвертаюся й біжу до сходів, майже не відчуваючи підлоги під ногами. У голові тільки одне: він поранений, він ледве стоїть, а я навіть не знаю, що сталося.

На першому поверсі Сева перехоплює мене біля дверей.

— Елю, стій!

— Пусти.

— Там лікарі. Не заважай.

Я смикаю руку, але Сева тримає міцніше, ніж треба. І саме це виводить мене з себе остаточно, бо Клим уже заходить у хол, блідий, з напруженим обличчям, а я стою за кілька кроків і не можу навіть підійти.

— Я сказала, пусти, — шепочу я, але голос тремтить так, що це майже не схоже на наказ.

Клим піднімає очі.

На секунду його погляд чіпляється не за мене навіть, а за руку Севи на моєму зап’ясті. У ньому спалахує щось різке, темне, живе — попри втому, попри біль, попри лікаря поруч. Він робить ще один крок, і охоронець одразу підтримує його сильніше.

— Климе, — мій голос тремтить. 

Він дивиться на мене. Намагається всміхнутися, але виходить тільки короткий рух губ, від якого мені стає ще страшніше.

— Все нормально, — каже він хрипко.

Я хитаю головою. Ні. Нічого не нормально. Не тоді, коли його ведуть у власний дім під руку, а лікар тримає біля нього крапельницю.  Сева знову тягне мене трохи назад.

— Елю, не треба.

І тоді Клим переводить погляд на нього.

— Забери руку, — каже він тихо.

У холі одразу стає так тихо, що я чую тільки власне серце.

— Не заберу, — каже Сева.

Його голос звучить тихо, але вперто. Він навіть не дивиться на Клима, тільки на мене, наче справді вважає, що зараз має право вирішувати замість мене. І від цього всередині щось різко обривається. Я повільно повертаю до нього голову.

— Сево, відпусти.

— Елю…

— Я сказала — відпусти.

Він не встигає відповісти, бо я сама висмикую руку. Не різко, не з істерикою, але достатньо твердо, щоб він нарешті зрозумів. Це вже не турбота. Це контроль, і я не дозволю йому прикривати одне іншим.

Клим усе ще дивиться на нас. Блідий, із напруженою щелепою, але погляд у нього ясний, важкий. Лікар щось тихо каже охоронцеві, і Клима повільно ведуть у бік гостьової кімнати на першому поверсі.

Я роблю крок за ними, але Сева знову стає ближче.

— Елю, там лікарі. Ти тільки заважатимеш.

Я різко дивлюся на нього.

— Ти серйозно? Його привезли пораненим, а ти думаєш, що головна проблема — чи я комусь заважатиму?

Сева стискає губи.

— Я думаю, що ти реагуєш так, наче він для тебе більше, ніж колишній. Скажи, це так?

Я не маю готової відповіді. У мене досі перед очима Клим, який виходить із машини з крапельницею поруч, і його голос, коли він каже, що все нормально. Нічого там не нормально, і я злюся вже не тільки на Севу, а й на себе за цю паніку.

— Зараз не час для цього, — кажу я крізь зуби. — Ти мав відпустити мене з першого разу.

— Я хвилювався за тебе.

— Ти можеш хвилюватись, але не тримати мене силою.

Сева відводить погляд, але я не чекаю вибачень. У кінці коридору зачиняються двері кімнати, куди завели Клима, і цей звук змушує мене здригнутися. Я залишаю Севу в холі й майже одразу йду туди, де за дверима говорять лікарі й чоловік, який щойно знову сказав мені неправду своїм “все нормально”.

***

гортай далі, там продовження ------------>