17. Клим. Думка про дім.

Я виходжу з кімнати спокійно, хоча всередині все ще гуде від побаченого. Рука Ковальського на Елі, її відвернуте обличчя, обручка на пальці — усе це не відпускає навіть тоді, коли я вже сідаю в машину.

— Доповідай, — кажу Микиті в телефон, щойно авто виїжджає з двору. Мій голос, мабуть, звучить рівно, але пальці стискають мобільний надто міцно.

— Бондар відмовився виходити завтра на презентацію, — відповідає Микита. — Каже, що не підпише оновлену концепцію й не дозволить використовувати своє ім’я. У пакеті для інвесторів стоїть його електронний підпис, але він стверджує, що нічого не погоджував.

Ревнощі відступають миттєво, бо це вже не просто робоча сварка. Підроблений підпис головного архітектора за день до презентації — це удар по системі, яку я будував роками. І хтось зробив це настільки впевнено і нахабно…

— Хто мав доступ до пакета?

— Троє людей. Я вже надіслав імена.

Телефон вібрує в руці. Я відкриваю список і повільно читаю одне ім’я за одним. На третьому зупиняюся, бо Лісового я сам привів у компанію.

До Бондаря я доїжджаю з одним бажанням: не втратити ще й проект. Він зустрічає мене в майстерні холодно, з паперами на столі й таким обличчям, наче вже поставив крапку. Я не сідаю, бо часу немає, і одразу кажу головне: його концепцію повернуть, підроблений підпис перевірять, а презентація не піде з тими правками, які він не погоджував.

Бондар довго мовчить, а потім кидає на стіл оновлену схему. Каже, що це вже не архітектура, а склад квадратних метрів. Я не сперечаюся, бо він правий, і саме це злить найбільше.

— Завтра ти виходиш зі мною на презентацію, — кажу я. — Але ми показуємо твою версію. Не їхню.

— А якщо твої інвестори не погодяться?

— Тоді вони не мої інвестори.

Він уперше дивиться на мене не як на ворога. Повністю не довіряє, але вже слухає, і цього досить. Коли я виходжу з майстерні, у мене в телефоні оригінальні файли Бондаря, а в голові  одне прізвище.

Лісовий.

У машині я знову набираю Микиту. Він каже, що Лісового немає ні в офісі, ні вдома, телефон увімкнений, але на дзвінки він не відповідає. Я вимагаю адресу, де його бачили востаннє, і називаю водієві район.

— Климе Олександровичу, — озивається охоронець з переднього сидіння, коли ми від’їжджаємо від майстерні. — За нами хвіст. Чорний седан тримається ще від виїзду.

Я не обертаюся одразу. Дивлюся в бокове скло й бачу відбиття фар. Холодна злість проходить спиною, але страху немає.

— Перевір.

Водій змінює маршрут без різких маневрів. Ми звертаємо на ширшу вулицю, потім іще раз, але седан лишається позаду. Охоронець уже говорить у навушник короткими фразами, а я раптом думаю не про Лісового і не про підпис.

Про дім.

Про Елю й Назара всередині.

— Додаткову групу до будинку, — кажу я. — Негайно.

— Уже викликаю.

У цю мить водій різко додає швидкості. Машина зривається вперед, седан позаду теж, і місто за вікном розмазується світлими лініями. Охоронець наказує мені пригнутися, але я встигаю побачити, як чорна машина виривається вперед і притискається ближче.

Короткий різкий постріл розриває повітря.

Скло біля мене вкривається білою павутиною тріщин, а телефон у руці починає дзвонити. На екрані  Еля.

Другий постріл потрапляє в машину саме тоді, коли я тягнуся відбити виклик…

***

гортай далі, там продовження ------------>