16. Еля

— Сево, я сказала не зараз, — повторюю я. 

І саме тоді я бачу Клима. Він стоїть у дверях і дивиться на нас так, наче не мав наміру заходити, але вже побачив достатньо. Його обличчя майже спокійне. Саме це й лякає найбільше. Бо очі  ні. У них темніє щось таке, від чого я забуваю, що рука Севи досі торкається моїх пальців.

— Елю? — тихо питає Сева. Він помічає мій погляд і обертається.

Клим не відступає. Кілька секунд ніхто не говорить. Я чую тільки власне серце й розумію, що зараз ця тиша небезпечніша за будь-яку сварку. Сева першим прибирає руку.

— Ти щось хотів? — питає він сухо.

Клим переводить на нього погляд.

— Вона сказала не зараз.

У мене все всередині завмирає. Сева випрямляється.

— Ми самі розберемося.

— Тоді почни з того, що почуй її з першого разу.

Голос Клима рівний. Низький. Без крику. Але кожне слово б’є точніше, ніж якби він підвищив тон.

— Климе, — кажу я швидко.

Не знаю, кого зупиняю. Його. Севу. Чи себе, бо частина мене раптом хоче, щоб він таки втрутився.

Клим дивиться на мене. І від цього погляду стає ще гірше. Бо в ньому не тільки ревнощі. Там злість, біль і щось майже неможливе — наче він справді не може дивитися, як хтось торкається мене, навіть якщо сам не має на мене жодного права. Сева гірко всміхається.

— Дуже зручно, так? Спочатку привозиш нас у свій дім, а тепер вирішуєш, як мені говорити з моєю нареченою?

Слово “нареченою” падає між нами важко. Клим навіть не моргає.

— Я вирішую тільки одне: у цьому домі ніхто не тисне на жінку, яка вже сказала “ні”.

Мені стає гаряче в обличчі. Не від сорому навіть. Від того, що він сказав це так просто. Так певно. Так, наче захистити мене — його природне право. А воно не його. Не мало б бути його.

— Досить, — кажу я тихо. — Обом.

Сева дивиться на мене, і в його очах з’являється те саме питання, від якого я тікаю вже другий день. Чому я зупиняю не тільки його? Чому мені треба зупиняти Клима теж?

Клим робить крок назад.

— Назар шукав тебе, — каже він уже мені. — Хотів показати, що полагодив.

І тільки після цих слів я помічаю на його пальцях тонкий слід клею. Він був із моїм сином. Лагодив з ним зламаний макет. А потім прийшов сюди й побачив мене з Севою.

У грудях щось боляче стискається.

— Я зараз підійду, — кажу я.

Клим коротко киває, але не йде одразу. Його погляд ще на мить затримується на моєму обличчі. Потім на обручці. І вже тоді він розвертається.

А я залишаюся стояти між Севою і дверима, за якими щойно зник чоловік, якого я мала б ненавидіти. Але чомусь мені найбільше хочеться піти за ним. Я дивлюся йому вслід довше, ніж треба.

— Елю… — починає Сева.

Але я вже рухаюся до дверей.

— Я до Назара, — кажу швидко. — Він же хотів показати, як полагодив макет.

Сева не встигає нічого відповісти.

А я майже тікаю з кімнати, хапаючись за цю причину, як за порятунок. До Назара. До макета. До будь-чого, де не треба зараз дивитися Севі в очі й пояснювати, чому після появи в моєму житті Клима мені стало так важко відповідати на його почуття… Навіть не тілкьи відповідати, а й приймати їх… 

***

Я знаходжу Назара в кабінеті біля макета.

Він стоїть навпояіпки, але вже нічого не чіпає. Тільки показує пальцем на маленьку лавку у внутрішньому саду, яку вони з Климом полагодили.

— Мамо, дивись. Тепер і не видно, що було зламане.

Я нахиляюся ближче.

— Дуже гарно вийшло.

Назар усміхається, але майже одразу стає серйозним.

— Мам, а Клим раніше тебе знав?

У мене всередині все починає тремтіти від хвилювання.

— Чому ти питаєш?

Він знизує плечима, не відриваючи погляду від макета.

— Бо я спитав, чи тобі сподобався б такий сад. А він сказав, що думає, так. А потім сказав “любить”. Ну… наче знає, що ти любиш.

Я дивлюся на крихітну доріжку між деревами. Вона не пряма. Лавка стоїть трохи осторонь, не посеред проходу. Саме так, як я колись любила малювати в зошитах, коли мріяла про місця, де можна сховатися від усього світу. Клим це пам’ятає. Не мав би. Не після всього.

— Так… Ми… знали одне одного, — кажу обережно.

— Давно?

— Дуже давно.

Назар киває, приймаючи відповідь простіше, ніж я очікувала. А я все ще дивлюся на цей сад і не можу позбутися дивного відчуття ностальгії. 

Раптом у коридорі лунає короткий голос одного з охоронців:

— Климе Олександровичу, машина готова.

Я підводжу голову. Клим стоїть біля дверей кабінету з телефоном у руці. Обличчя в нього зібране, надто спокійне, але я вже знаю: саме так він виглядає, коли напружений.

— Тобі треба їхати? — питаю я.

Він дивиться на мене і каже коротко:

— Так.

— Куди?

Пауза триває менше секунди, але я її відчуваю.

— У справі.

— Це небезпечно?

Клим не відповідає одразу. І саме ця тиша лякає сильніше за будь-яке “так”.

— Будь поруч із Назаром, — каже він. — Не виходьте за територію. І якщо хтось із моїх людей скаже перейти в іншу частину будинку чи навіть поїхати, то зроби це без питань.

У мене холонуть пальці.

— Климе, а ти?… Ти куди їдеш? — я закушую губу. — Це небезпечно, так? Тому ти не відповідаєш прямо?

Він уже відступає.

— Все буде добре. 

Звучить як обіцянка. Але чомусь у мене погане передчуття...

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!