15. Клим. Ще мить і...

Зранку Назар з’являється в моєму кабінеті з маленьким уламком у руці.

— Ти казав, ми полагодимо будиночок, — нагадує він.

Я відкладаю телефон і киваю на великий макет біля вікна.

— Казав. Підходь.

Малий стає поруч зі мною дуже обережно, наче боїться навіть дихати на цей будинок. Показує на внутрішній двір, де біля лавки бракує крихітної деталі.

— Це звідси.

— Правильно, — кажу я. — Добре запам’ятав.

Назар одразу випрямляється. Невелика похвала діє на нього сильніше, ніж я очікую. Він бере уламок двома пальцями, прикладає до потрібного місця, але трохи криво.

— Не поспішай, — кажу тихо. — Спершу знайди край. Бачиш лінію?

— Бачу.

— Ось по ній і став.

Він пробує ще раз. Цього разу точніше. Кінчик язика з’являється між губами від зосередження, пальці тремтять, але він не кидає і не просить зробити за нього.

Я даю йому краплю клею на тонку паличку.

— Тільки зовсім трохи.

— Так?

— Так. Дуже добре.

Він обережно торкається краю уламка, потім прикладає його до лавки й завмирає.

— Тримай. Не тисни.

Назар слухається. Рахує майже пошепки до десяти, хоча я його не прошу. Потім повільно забирає пальці й дивиться на деталь.

Уламок тримається.

— Вийшло? — питає він.

— Вийшло, — кажу я. — Ти впорався.

Він усміхається так широко, що я на мить забуваю про всі дзвінки, охорону, Вороненка й власну дурну межу, за яку не маю права переходити.

Мій погляд падає на сад на макеті.

Дерева ближче до вікон. Доріжка не пряма. Лавка трохи осторонь. Колись я зробив це не для інвесторів і не для презентації. Я зробив все так, як любила Еля.

— Гарний сад, — каже Назар, ніби прослідкувавши мій погляд.

Я ковтаю слину.

— Так. Гарний.

Не кажу йому, для кого він був. Не кажу, що в моєму першому проєкті досі лишилося більше його матері, ніж у всьому цьому домі.

Назар ще кілька секунд дивиться на полагоджену частину, а потім усміхається так, наче ми врятували цілий світ.

— Я піду мамі скажу, що у мене вийшло!

— Обережно, не бігай, — кажу я.

Він все ж біжить до дверей, але на порозі зупиняється, обертається й додає серйозно:

— Я більше не буду нічого чіпати без дозволу.

— Оце правильно.

Назар киває і зникає в коридорі. Я ще кілька секунд дивлюся на сад у макеті, на крихітну лавку, яку він щойно поставив на місце, і відчуваю дивне задоволення. 

Я виходжу з кабінету. У коридорі тихо, але біля гостьової вітальні я чую голос Елі.

— Сево, не зараз.

Я зупиняюся.

Не тому, що хочу підслухати. Просто її голос звучить надто напружено. Надто близько до того тону, після якого я вже не можу пройти повз.

Двері прочинені. Я бачу їх краєм погляду.

Еля стоїть біля дивана, а Ковальський перед нею. Занадто близько. Його рука лежить на її плечі, друга торкається її пальців, там, де блищить обручка. Він нахиляється до неї, а вона відвертає обличчя.

— Я просто хочу, щоб ти згадала, що ми не чужі люди, — каже він тихо.

У мене всередині щось темніє.

Не маю права.

Не маю жодного права втручатися, злитися, хотіти прибрати його руку з її плеча. Вона носить його обручку. Він був поруч із нею сім років. Він батько Назара.

А я — чоловік, який сам колись виштовхнув її зі свого життя.

Ковальський нахиляється ще ближче.

— Сево, я сказала не зараз, — повторює Еля вже твердіше.

Я роблю крок уперед, не думаючи.

І саме в цю мить вона піднімає очі.

Бачить мене.

Її очі на секунду розширюються, губи завмирають на невимовленому слові. Ковальський теж напружується, але ще не обертається.

А я стою в коридорі й розумію: ще мить — і я зроблю те, на що не маю жодного права…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!