14 Еля. Легко і складно

Клим їде на роботу після обіду, і я мала б видихнути. Але без нього у будинку не стає легше. Тиша тільки сильніше тисне, а я весь день уникаю Севу… Займаюсь Назаром, речами, повідомленнями, будь-чимо, аби не лишатися з ним наодинці.

Ближче до вечора він наздоганяє мене біля сходів.

— Елю, нам треба поговорити.

— Сево, я зараз не маю сил.

— Ти вже другий день не маєш сил саме для мене.

Я зупиняюся. У його голосі немає злості, тільки втома й образа, від яких мені стає ще важче.

— Я не хочу сваритися.

— Я теж. Просто хочу зрозуміти, що відбувається. Вночі ти спала з Назаром, добре. Але сьогодні? Ми можемо хоча б спати в одній спальні?

У мене всередині все напружується.

— Я не готова.

Сева гірко всміхається.

— Але ти носиш мою обручку. І саме в його домі раптом згадуєш, що не готова.

Я опускаю очі на обручку й одразу шкодую.

— Саме тому. Ми в домі Клима. Після всього, що сталося, мені просто не до цього.

— При Климі, значить, не можеш?

— Не можу, — видихаю я. 

Обличчя Севи закривається.

— Ти казала, що Клим у минулому.

Я мовчу. І це найгірша відповідь.

— Ти сама казала, що він образив тебе, зламав, зрадив. Що він перегорнута сторінка…

Я не знаю, що сказати. Клим не має бути між нами, але він є. Навіть коли його немає вдома.

— Мамо! — гукає Назар зверху. — Тут такі будинки!

Я хапаюся за його голос, як за порятунок.

— Поговоримо потім.

Сева коротко сміється.

— Звісно. Потім.

Я піднімаюся до Назара й бачу його в кабінеті біля великого столу. На ньому стоїть макет. В макеті світлі будівлі, доріжки, маленькі дерева, крихітні вікна. Назар застигає над ним із відкритим ротом.

— Не чіпай, сонечко.

— Я тільки подивлюся.

Він тягнеться до однієї з башточок, коли з-за спини озивається Сева:

— Назаре, мама сказала не чіпати.

Малий здригається, смикає рукою, і частина макета зсувається з краю. Удар об підлогу, тріск — і дрібні деталі розсипаються по паркету.

Назар блідне.

У дверях кабінету з’являється Клим. Його погляд одразу падає на уламок фасаду й маленькі дерева біля ніжки столу.

— Це не я, — швидко каже Назар.

Сева ступає вперед.

— Він злякався. Це випадково.

Клим дивиться тільки на Назара.

— Я не питав, випадково чи ні.

— Воно само впало, — каже малий тихіше.

Погляд Клима стає серйозним.

— Ні. Воно не само впало.

— Климе, він дитина, — втручаюся я.

— Саме тому йому треба сказати мені правду зараз.

Назар ось-ось розплачеться, я це бачу. Я хочу забрати його до себе, але Клим повільно присідає перед ним, і в його русі немає злості.

— Річ можна полагодити, — каже він. — А от стосунки після брехні полагодити важче.

— Я не хотів, — Назар шморгає носом.

— Я знаю.

— Воно красиве було.

— Було, — Клим дивиться на зламану частину макета. — Це мій перший проєкт.

Перший. Не просто дорога річ… 

— Ти розбив? — питає Клим.

Назар ледь помітно киває.

— Скажи вголос.

— Я розбив, — говорить малий.

— Добре.

— Добре? — здивовано кліпає малий.

— Добре, що сказав правду. Тепер будемо думати, як це виправити.

Клим піднімає з підлоги дрібну деталь і простягає Назару.

— Збираємо все в коробку. Нічого не викидаємо. Завтра будемо лагодити.

— Ти не будеш сваритися?

— Ні. Але якщо збрешеш ще раз, то буду.

Назар бере деталь обережно й опускається навпочіпки. Сльози ще стоять в очах, але паніка вже відступає. Клим мовчки ставить поруч порожню коробку.

Я стою й не можу відвести погляд.

Сева одразу пожалів би малого. Я теж майже завжди роблю так само. А Клим вчиняє інакше... Не лякає, не ламає, просто не дозволяє втекти від правди.

Це мало б мене злити. Але в грудях болить від іншого.

Він так легко пояснює моєму сину, що брехати погано. Так спокійно, так правильно, так щиро. А я дивлюся на нього й хочу засміятися, бо чоловік, який вчить дитину правді, колись залишив мене без жодних пояснень. Лише з жорстокими словами, після яких я роками збирала себе докупи…

***

гортай далі, там продовження ------------>