13. Клим. Шашки

Шашки Назар помічає випадково на низькому столику біля дивана, у дерев’яній коробці з темною кришкою. Він одразу тягнеться до них, обережно відкриває, проводить пальцем по круглих фішках і вперше за ранок оживає очима. Каже, що гарно грає, бо Сева навчив його ще в Харкові, і що він майже завжди виграє. Ковальський усміхається гордо, а я закочую очі. 

Я бачу це з першого ходу. Ковальський піддається.

Не просто трохи пом’якшує гру, а розвалює власну позицію так бездарно, що навіть Назар після третього взяття шашки починає підозріло мружитися. Малий сидить за столом навпроти нього, серйозний, із шашкою в пальцях, і дивиться на поле так, наче вирішує питання державної важливості.

Еля стоїть біля вікна з чашкою в руках. Спостерігає мовчки. Після ночі вона виглядає втомленою, але тримається рівно, тільки очі час від часу зупиняються на мені.

— Я виграв! — раптом каже Назар і підстрибує на стільці.

— Звісно виграв, — усміхається Ковальський. — Ти в мене дуже розумний.

Назар дивиться на нього з підозрою.

— Ти піддавався?

— Ні, — одразу відповідає той. — Ти просто добре граєш.

Я не стримуюся й закочую очі.

Еля помічає. Звісно, помічає.

Назар теж.

— А ти чого так зробив? — питає він мене.

— Бо він піддавався, — кажу я.

Ковальський різко піднімає голову.

— Климе.

— Або ти дуже погано граєш, — додаю я, не дивлячись на нього.

Назар завмирає, а потім тихо пирскає. Еля стискає губи, наче намагається не всміхнутися. Ковальський не сміється зовсім.

— Він дитина, — каже він глухо.

— Він дитина, не дурень.

Назар дивиться на мене вже зовсім інакше. Уважно. З викликом. Так, наче я щойно не образив його “тата”, а сказав уголос те, що він сам відчув.

— Тоді зіграй ти зі мною, — каже він.

Еля напружується, Ковальський теж.

А я кілька секунд дивлюся на малого й розумію, що зараз краще відмовитися. Не лізти. Не ставати між ними ще й тут, за столом із шашками. Але Назар дивиться прямо, вперто, з тією серйозністю, яку не хочеться ламати брехнею.

— Зіграю, — кажу я. — Але я не піддаюся.

— Я хочу грати як дорослий. Не піддавайся.

— Тоді домовились.

Я сідаю навпроти нього.

Перші кілька ходів він грає сміливо. Занадто швидко, майже не думаючи, але в цьому є характер. Він не боїться нападати. Не вміє рахувати наслідки, зате не ховається в кутку й не чекає, поки йому принесуть перемогу.

За десять хвилин я виграю.

Назар спершу мовчить. Потім нижня губа в нього трохи тремтить, пальці різко стискають шашку. Він хоче жбурнути її на поле, я бачу це за мить до руху.

— Стоп, — кажу тихо.

Він завмирає.

— Я програв.

— Так.

— Ти мав дати мені шанс.

— Я дав.

— Ні, ти виграв.

— Бо ти поспішив.

Він хмуриться, ображений і злий. Ковальський уже відкриває рот, але Еля ледь помітно хитає головою. Вона теж дивиться на Назара. І на мене.

— Ти сам сказав, що хочеш грати як дорослий, — кажу я. — Дорослим не дарують перемогу тільки тому, що вони можуть засмутитися.

Назар опускає очі на поле.

— А що роблять?

— Дивляться, де помилилися. І пробують ще раз.

Він мовчить, але шашку вже не стискає так сильно.

Я беру одну чорну й ставлю її назад на клітинку.

— Ось тут ти побіг уперед. Бачив мою шашку?

— Бачив.

— А цю?

Він дивиться уважніше.

— Ні.

— От. Ти бачив перший хід. А треба бачити другий. І третій, якщо зможеш.

Назар нахиляється над дошкою. Образа ще не минула, але цікавість уже сильніша. Він тягнеться до своєї шашки, потім зупиняється й дивиться на мене.

— То сюди не можна?

— Можна. Просто тоді я тебе з’їм.

— А сюди?

— Краще.

Він робить хід. Повільніше. Обережніше.

І я раптом ловлю себе на тому, що мені подобається це пояснювати. Не тому, що я переміг дитину в шашки, не тому, що Ковальський сидить поруч із кам’яним обличчям. А тому, що Назар слухає. Справді слухає. Не боїться моєї строгості, не ламається від поразки, а збирається й хоче зрозуміти.

— Ще раз? — питає він.

Я кидаю погляд на Елю.

Вона стоїть нерухомо, тримає чашку обома руками й дивиться на нас так, наче бачить щось, чого я не бачу. Але головне те, що в її очах немає злості.

— Ще раз, — кажу я Назару.

Малий серйозно киває.

А я думаю, що з кожною такою дрібницею все важче повторювати собі, що це чужа дитина….

***

гортай далі, там продовження ------------>