12. Еля. Найнебезпечніше

Я повертаюся до кімнати. Назарчик спить на боці, підклавши долоню під щоку. Після всього, що сталося, його сон здається мені маленьким дивом. Я ставлю склянку на тумбу й кілька секунд просто стою біля ліжка, намагаючись змусити себе заспокоїтись.

Не виходить.

Серце б’ється так швидко, наче я досі стою на тій кухні. Наче Клим усе ще поруч, його пальці на моєму зап’ясті, його погляд темний і важкий, його голос низький, коли він каже: “Не треба”.

Я мала б злитися.

Мала б думати тільки про те, що він знову перейшов межу. Що він знову вирішує, ховає, наказує, не пояснює. Що в його домі я почуваюся не в безпеці, а в пастці, де навіть стіни знають про нього більше, ніж я.

Але замість злості мене трусить від іншого.

Від того, як близько він стояв. Як дивився. Як на мить у його очах не лишилося ні холоду, ні контролю, ні тієї жорсткої маски, якою він відгороджується від усіх. 

Я сідаю на край ліжка й стискаю долоні.

Ні. Не можна.

У сусідній кімнаті Сева. Чоловік, який був поруч зі мною тоді, коли я ледве трималася. Чоловік, який носив Назара на руках, водив до лікарів, пам’ятав його страхи, звички, маленькі дитячі правила. Чоловік, який вдягнув мені обручку на палець і попросив лише шанс.

Я дивлюся на обручку. Воно має нагадувати мені про правильний вибір. А нагадує тільки про те, що я досі не зробила його.

Бо варто Климу опинитися поруч, і вся моя впевненість сиплеться. Усі ці роки, усі мої “я пережила”, “я забула”, “мені байдуже” раптом стають такими крихкими, що соромно. Я будувала життя без нього, переконувала себе, що біль минув, що любов перегоріла, що від неї лишився тільки шрам.

А сьогодні зрозуміла: ні, я не забула.

Я просто навчилася жити так, щоб не торкатися цього місця всередині себе. А Клим повернувся й натиснув саме туди. Одним поглядом. Одним дотиком. Одним своїм словом.

Я лягаю поруч із Назаром і обережно накриваю його ковдрою вище.

Мій син спить у домі чоловіка, який не знає, що він його батько.

Я заплющую очі і знову відчуваю стіну за спиною, пальці Клима на моєму зап’ясті, його подих зовсім близько.Тіло реагувало швидше розуму. Серце билося так сильно, наче хотіло вирвати з мене правду, яку я роками ховала навіть від себе. Я боялася його близькості, злилася на неї, соромилася власної реакції — і все одно не могла змусити себе відштовхнути його одразу.

Я лежу і не можу дихати рівно, бо внизу, на кухні, сидить чоловік, якого я мала б ненавидіти.

А серце б’ється так, наче я досі його кохаю.

***

Я прокидаюся і одразу бачу, що місце поруч порожнє, Назара немає. Сон зникає миттєво, у грудях наростає паніка, така гостра, що я майже не можу вдихнути. Я хапаю ковдру, подушку, оглядаю кімнату, а потім вибігаю в коридор і чую знизу чоловічий голос.

Біжу вниз, до кухні. А там завмираю.

Назар сидить на високому стільці біля столу. У піжамі, сонний, з розкуйовдженим волоссям. Перед ним стоїть склянка води, а Клим присів навпочіпки й обережно поправляє йому штанину, що задерлася вище коліна.

Мій син не плаче.

Не боїться. Він просто дивиться на Клима.

— Ось так, — каже Клим тихо. — Тепер не буде заважати. А собачка на ланцюгу, вона тебе не дістане. 

Його рухи незграбні. Занадто обережні для чоловіка, який учора без вагань скрутив дорослого нападника біля садка. Він не знає, як правильно поводитися з дитиною, але видно, що дуже старається. І саме це чомусь б’є мене в саме серце.

— А ти маленьким теж боявся чогось? — питає Назар.

Клим завмирає на мить. Потім повільно піднімає на нього очі.

— Боявся. Ну не собак, але… 

— Чого?

— Різного.

— А зараз ти чогось боїшся?

Клим мовчить якусь мить. Я бачу його профіль, напружену щелепу, пальці, які ще тримають край Назарової піжами. Потім він відповідає тихо, без жодної гри в сильного:

— Трохи. Переживаю за тебе і твою маму.

У мене стискається горло.

Назар приймає ці слова дуже просто. Киває, бере склянку двома руками й робить маленький ковток. Для нього це відповідь дорослого, який учора врятував його і тепер сидить поруч на кухні, поки мама спить.

А для мене це майже неможливо витримати. Бо Клим каже це своєму синові. Не знаючи. Не маючи жодного права на цю ніжність і все одно забираючи її собі. А Назар дивиться на нього спокійно і довірливо, ніби теж на якомусь підсвідомому рівні розуміє, що це його тато. 

Клим першим помічає мене.

Його обличчя одразу стає непроникним. Він підводиться, відступає на крок від Назара, наче я застала його на чомусь забороненому.

— Він прокинувся, — каже Клим, ніби виправдовуючись. — Вийшов у двір і я це почув.

Я киваю, але не можу одразу відповісти.

Назар обертається до мене.

— Мам, я вийшов на вулицю, а там собака гавкала. Трошки злякався, але Клим  мене забрав.

Я підходжу й обіймаю сина. Занадто міцно, бо досі не можу викинути з тіла той перший жах, коли побачила порожнє ліжко. Назар терпляче притискається до мене, а потім шепоче:

— Він сказав, що теж боїться за мене.

Я заплющую очі.

Клим стоїть поруч і мовчить.

А я розумію, що найнебезпечніше в цьому домі — не зачинені двері й навіть не Вороненко десь за межами цих стін.

Найнебезпечніше — те, як швидко мій син довірився Климу, навіть не знаючи, що він його батько…

В цю мить за спиною я чую ще одні кроки і те, як атмосфера різко змінюється. Але ще більше вона змінюється після наступних слів:

— Що ти робиш з моїм сином? — каже Сева... 

***

гортай далі, там продовження ------------>