11. Клим. Я ховаю себе

Вона помічає.

Схоже, не сам брелок, не повністю, бо в погляді я бачу сумнів. Думаю, це був лише рух моєї руки, маленький край на столі, секунду мого власного проколу. Але цього досить, щоб її погляд змінився.

Я накриваю брелок долонею й лишаюся спокійним. Принаймні зовні.

Усередині все напружується так різко, що я на мить перестаю чути навіть власне дихання. Чорт. Я мав прибрати його давно. Не діставати. Не тримати біля себе, наче ця дрібниця має хоч якесь значення.

Але вона має. Я не знаю, чому так. І саме це бісить найбільше.

— Що це? — питає Еля. Покажи, будь ласка.

— Монета.

Я дістаю з кишені стару темну монету й кладу її на стіл. Рух виходить рівним, майже лінивим. Брелок у цей час залишається глибоко в кишені.

Еля дивиться на монету. Потім на мене.

Вона не впевнена. Я бачу це. Вона не може сказати, що саме побачила, не може звинуватити, не може вимагати пояснень. 

— Ти поводишся дивно… І та штука… Мені здалось, що то не монета, — каже вона.

— Ти прийшла по воду.

Я беру склянку й роблю ковток. Напій гірчить, але я майже не відчуваю смаку. Вона робить крок ближче. Один, потім другий, і я починаю втрачати контроль над собою.

Еля стоїть зовсім поруч, з розпущеним волоссям і тим самим поглядом, від якого я колись забував все на світі. Її близькість накриває мене миттєво. 

Сім років я вчив себе не хотіти повернутися до неї. Сім років переконував себе, що зробив усе правильно. І тепер вона стоїть за крок від мене, у моєму домі з чужою обручкою на пальці.

Еля тягнеться рукою до моєї кишені.

— Покажи.

Я встаю різко.

Стілець від’їжджає назад, її очі розширюються, а я вже перехоплюю її зап’ястя. За мить вона опиняється біля стіни. Я притискаю її. Вона достатньо близько, щоб я сам зрозумів, наскільки втратив контроль.

Кілька секунд між нами немає нічого, крім її швидкого дихання, мого пальця на її зап’ясті й тієї межі, яку я вже майже перейшов. Я дивлюся їй в очі й ненавиджу себе за те, що досі пам’ятаю все. Як вона мовчить, коли їй боляче. Як піднімає підборіддя, коли не хоче показати слабкість. Як дивиться на мене так, наче я одночасно її ворог і людина, якій вона колись вірила найбільше.

Я кохав її. Кохаю.

Не хочу. Не маю права. Не після всього. Не коли нагорі спить хлопчик, якого вона називає сином іншого чоловіка. Не коли той чоловік у цьому ж домі, готовий триматися за неї зубами.

Але правда від цього не стає меншою.

— Не треба лізти до мене в голову, чи в душу, якщо вона взагалі ще є, — кажу хрипко.

Вона дивиться на мене знизу вгору. У її очах спершу спалахує злість, потім щось інше, щось таке, що я, певно, більше не маю права бачити.

Еля завмирає.

— Що ти ховаєш? — питає вона тихіше.

Брелок пече в кишені, наче доказ не проти мене, а проти всього, чим я намагався бути. Холодним. Розумним. Відстороненим.

Я повільно відпускаю її руку.

Але не відходжу одразу.

“Себе”, — ці слова авжеж не зриваються з моїх губ. Я не зізнаюсь їй. 

Я відступаю першим. Бо ще мить і я зроблю дурницю, яку не зможу пояснити ні їй, ні собі. Я не можу цього зробити. 

— Іди спати, Елю.

Вона стоїть біля стіни й дивиться на мене так, що, бляха, ще мить і я точно передумаю. 

— А ти?

Я криво всміхаюся.

— А я ще посиджу.

Вона мовчить. Потім повільно відходить від стіни, забирає воду й виходить із кухні.

Я чекаю, поки її кроки стихають. Тільки тоді дістаю брелок із кишені.

Маленька дитяча дрібниця лежить на долоні, смішна й нестерпно важка. Я мав би віддати її Елі. Мав би покласти в речі Назара й забути.

Але пальці знову стискаються самі. Чужий хлопчик. Чуже життя. Жінка, яку я сам віддав. І жодного шансу вдавати, що мене це більше не стосується.

***

гортай далі, там продовження ------------>