10 Еля. Покажи, будь ласка...

Я беру сина за руку й відводжу від дверей, кажучи:

— Назарчику, ходімо.

Він слухається одразу, надто втомлений, щоб сперечатися, але я сама ще кілька секунд дивлюся на ручку, до якої він майже торкнувся.

Клим зреагував занадто різко, він підходить до дверей.

— Зараз, — коротко каже.

І відчиняє їх так, щоб ми не побачили нічого зайвого. Мені відкривається лише вузька смуга темряви, частина стіни і тінь від його плеча. Потім Клим зникає всередині.

Сева тихо хмикає біля мене.

— Цікаво.

Я не відповідаю. Назарчик притискається до мого боку, і я проводжу долонею по його волоссю, але думки вже зачепилися за ті двері.

Що там?

Його спальня? Місце, де він жив після мене? Ліжко, на якому засинали інші жінки, поки я вчилася не думати про нього? Дурна думка. Непотрібна. Принизлива навіть для мене самої.

Але вона все одно ніби по живому ріже.

Клим виходить за кілька секунд, у руці в нього ключ. Обличчя спокійне, та пальці стискають надто так міцно. Він зачиняє двері й замикає їх. Потім кладе ключ у кишеню.

— Назару треба спати, — каже він.

Сева дивиться на нього з відвертою недовірою.

— У тебе тут багато таких таємничих кімнат?

Клим навіть не повертає голови.

— Достатньо.

Я міцніше беру Назарчика за руку й змушую себе відвести погляд від дверей. Мені не має бути цікаво. Не має бути боляче. Не має бути жодної справи до того, що Клим ховає у власному домі.

Але поки ми йдемо коридором далі, я все одно думаю тільки про клятий ключ…

***

Назар засинає важко.

Спершу тримає мене за руку, потім просить не вимикати світло, потім питає, чи той чоловік із садка нас не знайде. Я відповідаю, що ні. Кажу, що тут багато охорони, що я поруч, що Сева поруч, що все добре.

Не знаю, кому з нас двох брешу більше.

Коли його пальці нарешті розслабляються, я ще довго сиджу біля ліжка. Дивлюся на сина й намагаюся дихати рівно. 

Я лягаю поруч, але сон не йде.

Назар сопе біля мене, а я дивлюся в темряву й думаю про садок, про руку чужого чоловіка на його зап’ясті, про Клима, який з’явився в останню мить. Потім про Севу в сусідній кімнаті. Про обручку на пальці. Про зачинені двері в коридорі, ключ у Климовій кишені й те, як різко він відреагував, коли Назар майже торкнувся ручки.

Зрештою я обережно вивільняю руку й підводжуся.

Мені потрібно пройтись. І може випити склянку води. 

Я виходжу в коридор навшпиньки. Будинок здається чужим і надто великим. Я йду вниз, намагаючись не шуміти, знаходжу кухню й завмираю на порозі.

Клим сидить за столом. Один.

Перед ним склянка з віскі, але він не п’є. Просто тримає її пальцями й дивиться в одну точку.  В ньому вже немає тієї холодної зібраності, з якою він командував усіма внизу. Він виглядає втомленим.

І через це чомусь здається небезпечнішим для мене.

Клим піднімає очі і помічає мене. 

— Чому не спиш?

Я стискаю край дверного отвору.

— Води хотіла.

Він мовчки киває на шафку біля раковини.

Я все ж заходжу на кухню й беру склянку з шафки. Клим сидить за столом мовчки. Поруч лежить телефон, а ще я помічаю щось маленьке біля його руки.

Я наливаю воду, але погляд сам чіпляється за ту дрібницю.

Брелок?

Серце робить дивний кульбіт. На мить мені здається, що я бачу знайому форму….

Але я не встигаю роздивитися.

Клим помічає мій погляд і одразу накриває річ долонею. Рух швидкий, майже непомітний. Занадто швидкий для людини, якій нема чого ховати.

— Що це? — питаю я.

— Нічого.

Він забирає руку зі столу, і дрібниця зникає в його кишені.

Я стискаю склянку пальцями. Може, мені здалося. Може, це просто інший брелок. Після всього, що сталося, я здатна побачити Назарові речі навіть там, де їх немає.

Але Клим не дивиться мені в очі.

І саме це  змушує запідозрити, що все ж я маю рацію.

— Покажи, будь ласка…

***

гортай далі, там продовження ------------>