9 Клим. Головне, щоб він не встиг

Бачити їх всіх в моєму домі незвично. Вони напружені. Я теж. 

Еля тримає Назара за плечі, Всеволод стоїть поруч так близько, наче самим тілом закриває їх від мене. Я даю охороні короткі вказівки, але Ковальський одразу смикається на кожне слово. Я бачу ,що йому не подобається мій тон, мої люди, мої стіни й те, що зараз саме я вирішую, куди вони підуть.

— Я не дозволю тобі командувати нами, — кидає він, коли охорона йде. 

— Я, на відміну від тебе, їх захищаю, — кидаю йому у відповідь, стискаючи руки в кулаки.

Еля різко піднімає на мене очі.

— Досить.

Але вже пізно. Всеволод робить крок до мене, я — до нього, і напруга між нами стає такою щільною, що її майже можна побачити. Назар стоїть біля матері, блідий, із затиснутими губами.

— Назарчику? — Еля теж переводить погляд на малого.

Він хапається за неї обома руками й тихо каже:

— Ма, щось мені недобре… 

Сварка гасне миттєво.

Ковальський підхоплює його на руки. Еля торкається чола, щік, шиї, питає, де болить. Я вже набираю лікаря й сам не впізнаю власний голос, коли наказую приїхати негайно.

Лікар дістається швидко. Оглядає Назара, ставить кілька питань, каже, що це схоже на реакцію після сильного стресу. Нічого критичного, але потрібні тиша, вода й сон.

— Алергії є? — питає він.

— На полуницю легка реакція була минулого літа, — відповідає Ковальський.

Я мовчу.

— Після переляку його може нудити?

— Так, але якщо дати воду маленькими ковтками, минає. І краще не торкатися його різко, він тоді ще більше затискається.

Я знову мовчу.

— Засинає сам?

— Ні, сьогодні точно ні. Треба, щоб хтось сидів поруч. І казку краще не читати, а просто тихо говорити. Він від спокійного голосу швидше заспокоюється.

Кожна його відповідь точна і звична.

Він знає. Знає те, чого не знаю я. Не тому, що розумніший чи кращий. Просто це його син і він був поруч весь цей час.

Я двічі витягнув Назара з небезпеки.

Але з нас двох тільки Ковальський знає, як його вкласти спати.

Ця думка б’є мене якось надто сильно. А я взагалі не маю права нічого відчувати. Бо Назар не мій. Бо Еля не моя. Бо все, що я зараз роблю, має бути тільки про безпеку.

Ми піднімаємося нагору.

Еля несе Назара майже на собі, хоча Всеволод весь час тягнеться забрати його. Хлопчик тримається за неї, втомлений, сонний, але очима все одно чіпляється за все навколо. 

— Він спатиме зі мною, — каже Еля.

— Я буду поруч, — одразу додає Ковальський.

Еля завмирає.

— Сево, ні.

Він дивиться на неї так, наче вона прямо вдарила його при всіх.

— Тобто як “ні”? — питає насуплено. 

— Не зараз. Не сьогодні. Я ляжу з Назаром сама.

— Звісно, — глухо каже він. — У його домі ти раптом спатимеш сама.

Я стискаю щелепи.

— Не починай розбірки при дитині. Йому через це вже стало погано щойно.

Ковальський різко повертається до мене.

— А ти не лізь у це. Це наша сім’я.

Слово впивається під ребра. “Наша. Сім’я.” Я дивлюся на Елю, на Назара в її руках, на обручку на її пальці й змушую себе не сказати жодного слова.

Бо якщо скажу, може бути гірше.

— Мені треба, щоб Назар заснув, — тихо каже Еля. — Не псуйте все знову.

Назар ворушиться в її руках.

— Мам, я сам піду.

Вона обережно ставить його на підлогу, але тримає за плече. Він робить кілька сонних кроків коридором, поки ми всі ще стоїмо в цій задушливій тиші. Малий дивиться на двері, на стіни, на сходи, потім зупиняється біля однієї кімнати.

У мене холоне кров.

Його маленька рука тягнеться до ручки.

— Назаре, — кажу я занадто різко.

Він завмирає й обертається.

Еля теж дивиться на мене. Ковальський же дивиться на двері. А я вже стою за крок від хлопчика.

Головне, щоб він не встиг їх відкрити… 

***

гортай далі, там продовження ------------>