8. Клим. Найгірший доказ правоти

Еля відходить убік із телефоном, притискаючи Назара до себе однією рукою.

Я не чую слів. Тільки бачу, як вона говорить тихо і напружено. Бачу, як іноді заплющує очі, як стискає пальці на плечі хлопчика, як повертає голову так, щоб Назар не бачив її обличчя.

Розумом я знаю: так і має бути. Вона сама сказала, що не поїде без нього. Він батько її дитини, а на її пальці тепер блищить обручка. Певно, від нього. 

Саме обручка б’є найсильніше.

Я помітив її ще біля садка, коли Еля обіймала Назара. Тонке кільце на руці, якою вона тримала сина. Минулого разу я її не бачив. Але тепер вона вирішила мені її показати. 

Микита підходить збоку.

— Людей виставили. Машина біля виходу. Того типа повезли.

Я киваю, не відводячи погляду від Елі.

— Перевірити садок, камери, персонал. І мені все про нього за годину.

— Зрозумів.

Еля завершує дзвінок і повертається до мене. Назарчик уже трохи заспокоївся, але все одно тримається за її куртку обома руками. Вихователька говорить щось винувате, директорка садка блідне поруч, батьки інших дітей перешіптуються біля хвіртки.

Еля не дивиться на них.

— Сева під’їде до квартири, — каже вона. — Мені треба зібрати наші речі.

— Поїдемо на моїй машині.

Вона хоче відмовити, я бачу це по очах. Але Назар схлипує, і вона тільки сильніше притискає його до себе. 

— Добре, — каже вона нарешті. — Але без витівок і без бійок з Севою.

— Без витівок, — киваю.

До її будинку ми їдемо двома машинами. Я сиджу попереду, Еля з Назаром позаду. Мій водій за кермом, ще одна машина тримається за нами.

У салоні тихо, а я дивлюсь у дзеркало заднього виду. 

Назар засинає майже одразу, поклавши голову Елі на коліна. Вона гладить його по волоссю, але дивиться у вікно. Обручка на її пальці ловить світло від ліхтарів, і я змушую себе не дивитися туди знову.

Не виходить.

— Довго ти збирався за нами стежити? — питає вона тихо.

— Скільки було б треба.

— Це не відповідь.

— Відповідь. 

Вона криво всміхається, не повертаючись до мене.

Я мовчу.

Біля будинку нас уже чекає Всеволод.

Він стоїть біля під’їзду без куртки, з телефоном у руці й таким обличчям, наче за ці двадцять хвилин устиг прожити окреме пекло. Коли Еля виходить із машини з Назаром на руках, він кидається до них.

— Що з ним? — питає різко. — Назарчику, малий, подивись на мене.

Назар сонно тягнеться до нього.

— Тату…

Я знову сіпаюсь, коли чую це слово. 

Всеволод забирає хлопчика на руки, і я на секунду стискаю кулаки так сильно, що німіють пальці. Чужа дитина. Я повторюю це собі, як наказ, але наказ не діє.

— П’ять хвилин на збори, — кажу я.

Всеволод різко піднімає на мене очі.

— Ти не командуватимеш в моїй родині.

— Командуватиму, якщо того потребуватиме ситуація, — я теж насуплююсь і вже стискаю руки в кулаки. 

Він робить крок до мене, але Еля стає між нами.

— Досить. Обидва.

Вона говорить тихо, але в голосі стільки втоми, що Всеволод першим відступає. Я теж мовчу, хоча кожна клітина в мені вимагає витягти їх звідси негайно.

У квартиру піднімаємося всі разом. Я, Еля, Всеволод, Назар і двоє моїх людей. Еля не сперечається, коли охорона перевіряє під’їзд і коридор. Всеволод сперечатися хоче, але Назар на його руках знову здригається, і це його зупиняє.

Збираються швидко.

Еля кидає в сумку речі Назара, документи, зарядку, ліки, кілька футболок. Всеволод ходить за нею, бере те, що вона просить, але весь час дивиться на мене так, наче я винен навіть у тому, що вони змушені покидати квартиру.

Можливо, частково так і є.

— Все, — каже Еля.

Вона застібає сумку й піднімає її, але я забираю з її рук.

— Я сама можу.

— Знаю.

І все одно не віддаю.

Внизу Всеволод сідає з Назаром позаду. Еля поруч із ними. Я сідаю попереду, бо інакше не витримаю дивитися, як вона тримається за його руку в моїй машині.

Ми рушаємо.

За вікном повільно пливуть вогні Києва. У машині ніхто не говорить. Назар спить на плечі Всеволода, Еля дивиться перед собою, а я відчуваю її мовчання спиною.

Вона їде до мене не тому, що довірилась.

Не тому, що пробачила. А тому, що сьогодні я знову встиг врятувати її дитину.  І це найгірший з усіх можливих доказів моєї правоти…