7. Еля. (Не)кращий варіант

Через кілька днів я майже переконую себе, що все вщухло.

Не повністю, звісно. Я все ще здригаюся, коли у дворі різко гальмує мотоцикл, і міцніше тримаю Назарчика за руку біля дороги. Але життя вперто повертається в звичний ритм: садок, робота, покупки, короткі повідомлення від Севи, який так і не зняв із себе напругу після розмови з Климом.

Увечері я приходжу по Назара трохи пізніше, ніж планувала. Діти ще гуляють за огорожею, вихователька говорить із чиєюсь мамою біля хвіртки, а Назарчик стоїть неподалік із рюкзаком у руках. А поруч із ним стоїть незнайомий чоловік у світлій футболці й кепці.

Я не одразу розумію, що відбувається.

Чоловік присідає перед Назаром і щось говорить йому дуже спокійно. Потім простягає руку, ніби хоче забрати рюкзак. Назар вагається, озирається на виховательку, а та в цей момент відвертається до іншої дитини.

Мені стає холодно.

— Назара! — кличу я, вже біжучи до них. 

Син піднімає голову. Чоловік теж. На секунду наші погляди зустрічаються, і я бачу: він не розгублений. Не здивований. Він просто оцінює, чи встигне.

Він хапає Назарчика за зап’ястя й різко тягне до хвіртки збоку.

— Відпустіть його!

Хвіртка між нами зачинена, я б’ю по ній долонею, намагаюся відкрити засув, але пальці не слухаються. Назар кричить уже по-справжньому, вихователька обертається, діти завмирають, і в ту саму мить з-за припаркованої машини вилітає Клим.

Він перехоплює чоловіка за куртку й відриває того від Назарчика одним рухом. Чоловік намагається вирватися, але Клим заламує йому руку і той виє від болю. Назар падає на коліна, потім схоплюється й біжить до мене, плачучи.

Хвіртку нарешті відчиняють.

Я біжу до них, падаю перед сином на коліна й притискаю його до себе. Він тремтить, захлинається сльозами, вчепився в мене так, що мені навіть боляче.

— Він сказав, що ти попросила мене вийти, — хлипає Назарчик. — Сказав, що ти біля машини.

У мене темніє перед очима.

Клим передає чоловіка двом своїм людям. Тепер я бачу їх теж: один біля воріт, другий біля дороги. Вони були тут. Він поставив охорону, хоча я заборонила йому лізти в наше життя.

— Ти стежив за нами, — кажу я.

Клим дивиться на мене без каяття.

— Так.

Я хочу розлютитися. Справді хочу. Але Назар тремтить у моїх руках, і кілька секунд тому чужий чоловік майже вивів його з садка просто в мене на очах.

Клим підходить ближче, зупиняється за кілька кроків і говорить тихо:

— Тепер усе, Елю.  Більше я не пущу вас робити, що вздумається.

— Ти не можеш вирішувати за мене.

— Подумай сама. Подумай, де твоїй дитині буде безпечніше. Вже двічі він був в небезпеці і хто його врятував? 

Я міцніше обіймаю Назарчика й ненавиджу себе за те, що знаю відповідь. 

— Куди? — питаю я хрипко.

Клим дивиться мені прямо в очі.

— До мене.

Я завмираю. У голові одразу спалахує квартира, Сева, його обручка на моєму пальці, його втомлене обличчя після всього, що сталося. Він може бути розгубленим, може помилятися, може не знати, у що його втягнули, але він не чужий нам. Не чужий Назару.

— Ні, — кажу я.

Обличчя Клима кам’яніє.

— Елю…

— Ми не поїдемо до тебе без Севи.

Його погляд опускається на мою руку. На обручку. Секунда тягнеться надто довго.

— Ти серйозно? — питає він тихо.

— Абсолютно, — кажу я вперто. 

— Чоловік, через якого на вас вийшли, теж має їхати? — хмикає він. 

— Він не знав.

Клим криво всміхається і в цій усмішці немає нічого веселого.

— Зручно.

— Він батько для Назара, — кажу я різкіше. — І я не дозволю тобі просто вирвати його з нашого життя, зрозуміло? Або з ним, або ніяк. 

Клим стискає щелепи. Я бачу, як йому хочеться заперечити, наказати, натиснути, зробити так, щоб було по-його. Але Назарчик схлипує в мене на руках, і це зупиняє нас обох.

— Добре, — нарешті каже він.

Я не одразу розумію, що почула.

— Добре?

— Забирай свого Севу, — вимовляє Клим холодно. — Але з цієї хвилини він робить усе, що я скажу. 

— Ти не маєш права  ним командувати. 

— Маєш кращий варіант?

Я мовчу.

Бо кращого варіанту в мене немає.

Клим дивиться на мене ще кілька секунд, потім переводить погляд на Назара. Його обличчя змінюється ледь помітно, але я встигаю це побачити. Злість лишається, та під нею знову проступає той самий страх.

— Подзвони йому, — каже він. — Просто зараз. Я скажу адресу…