6. Еля. Крок в пастку

Ми піднімаємося в квартиру мовчки.

Сева замикає двері й кілька секунд стоїть біля них, не повертаючись до мене. Назарчик тримається за мою руку й час від часу шморгає носом, хоча вже не плаче.

— Елю, нам треба поговорити, — каже Сева.

Я знімаю з Назарчика піджак і вішаю його на спинку стільця. Руки все ще трохи тремтять.

— Не зараз, — відповідаю. — Мені треба вкласти Назара.

Сева тихо видихає. Не зло, але втомлено.

— Ти завжди кажеш “не зараз”.

Я піднімаю на нього очі. На кінчику язика вже крутиться різка відповідь, але Назарчик притискається до моєї ноги, і я ковтаю ці слова. Сьогодні синок і так почув забагато сварок.

— Сево, будь ласка.

Він проводить долонею по обличчю, киває й іде на кухню. Я беру Назарчика за руку й веду до дитячої.

Назарчик майже не пручається, коли я перевдягаю його в піжаму. Зазвичай він вигадує десять причин не спати, просить води, казку, ще одну казку, потім згадує про машинку під диваном. Але сьогодні тільки сідає на ліжко, обіймає подушку й дивиться на мене великими втомленими очима.

— Мамо, а той дядько на мопеді поганий? — питає він.

— Він був неуважний і вчинив необережно, тож він не хороший, — зітхаю.

— А Клим хороший?

Я завмираю з ковдрою в руках. Його ім’я з вуст сина звучить якось надто боляче.

— Він… сьогодні допоміг тобі, — кажу обережно.

Назарчик трохи думає, потім киває. Здається, йому цього достаньо. Я накриваю його ковдрою, цілую в чоло й сідаю поруч, поки його дихання не стає рівнішим. На годиннику тільки пів на дев’яту, але він засинає майже одразу. Втома, переляк і сльози роблять те, чого не змогли б жодні мої вмовляння.

Я ще кілька хвилин сиджу біля нього в темряві. Дивлюся на його обличчя, на темне волосся, на вперту складку між бровами навіть уві сні, і серце болить так сильно, що хочеться притиснути долоню до грудей. Сьогодні Клим тримав його на руках. Вперше. І не знав, кого тримає.

Коли я виходжу з дитячої, у вітальні горить тільки торшер. Сева стоїть біля дивана, плечі напружені, обличчя бліде. Він виглядає винним, і від цього мені стає ще важче, бо я не маю права в чомусь його звинувачувати.

— Малий заснув? — питає він.

— Так.

Я хочу пройти на кухню, налити води, зайняти руки хоч чимось, але Сева підходить і бере мене за долоню. Обережно, майже несміливо. Так, як робив у перші місяці після народження Назарчика, коли боявся переступити невидиму межу між допомогою і чимось більшим.

— Елю, я кохаю тебе, — каже він тихо. — Я знаю, що сьогодні все було жахливо. Знаю, що я, можливо, сам нічого не зрозумів і втягнув вас у це. Але я кохаю тебе. І хочу, щоб ти була щаслива.

Раптом він опускається на одне коліно.

Я знала про коробочку. Бачила її під час переїзду, торкалася оксамиту пальцями, вдавала, що нічого не сталося. Я мала час підготуватися, мала придумати відповідь.

Але все одно завмираю.

Сева відкриває коробочку. Обручка блищить у м’якому світлі торшера, стримана й красива. Після мопеда, після Клима, після страху, після імені Вороненка вона виглядає річчю з іншого життя, у якому люди роблять пропозиції, планують весілля й вірять, що любов можна заслужити присутністю.

— Ти вийдеш за мене? — питає Сева.

Я дивлюся на нього і не можу вдихнути.

Він був поруч. Справді був. Коли Назарчик хворів, коли я не спала ночами, коли не вистачало грошей, коли мені здавалося, що я не витягну все сама. Сева ніколи не вимагав від мене неможливого. Він чекав, підтримував, любив мого сина так, як не кожен чоловік здатен любити навіть рідну дитину.

І саме тому мені хочеться заплакати.

Бо після сьогоднішньої зустрічі з Климом я розумію те, чого так довго не хотіла визнавати: Севу я так не покохаю. Не тим небезпечним, безглуздим, болючим почуттям, яке досі живе десь під ребрами, навіть після всього. Не так, щоб світ йшов з-під ніг від одного погляду.

Але хіба це справедливо? Хіба Сева винен, що прийшов після пожежі й роками збирав попіл голими руками?

— Сево… — шепочу я.

Його обличчя змінюється. Він уже знає відповідь, хоча я ще не сказала її.

— Не кажи “ні” одразу, — просить він. — Будь ласка.

Я заплющую очі на секунду. Переді мною знову Клим біля під’їзду, його темна сорочка, Назарчик у його руках і той страх, який промайнув на його обличчі так швидко, що я майже могла переконати себе, що мені все здалося.

— Мені треба подумати, — кажу я.

Сева повільно киває. Усмішка в нього виходить сумна, але він не закриває коробочку.

— Тоді думай, скільки захочеш.

— Сево…

— Просто вдягни її, — тихо каже він. — Я не прошу тебе завтра йти в РАЦС, не прошу обіцяти те, до чого ти не готова. Просто дай мені шанс. Справжній. Невже я не заслужив?