5. Клим. Всеволод їх не захистить, а я зможу…

Я бачу мопед, Назара на доріжці й відстань між ними, яка зменшується надто швидко.

Далі тіло діє саме. Я зриваюся з місця, встигаю до малого за мить до удару, хапаю його за руку й ривком смикаю на себе. Він дуже легкий, тож все виходить.

Мопед пролітає повз так близько, що край кур’єрської сумки б’є мене по плечу. Під колесом із сухим тріском ламається якась дитяча іграшка, Назар скрикує й вчіплюється пальцями в мою сорочку.

Кур’єр навіть не зупиняється. Виляє кермом, озирається на секунду й додає газу, вилітаючи з двору.

А я стою з хлопчиком у руках і не можу одразу вдихнути.

Мене накриває страх. Саме страх. Різкий, тваринний, до оніміння пальців.

Я ніколи так не лякався. Ні за себе, ні за компанію, ні навіть за тих, кого мав захищати.

І саме це збиває сильніше за удар сумки по плечу. Бо Назар син Всеволода. Чужий хлопчик. Не моя відповідальність.

Але руки все одно не розтискаються.

— Мамо, — схлипує Назар.

Еля підлітає до нас і забирає його так різко, наче я можу його не віддати. Притискає до себе, гладить по спині, по волоссю, по плечах, перевіряє руками, чи він цілий. Я відпускаю малого не одразу, і сам це помічаю запізно.

Всеволод опиняється поруч, блідий, з розгубленістю в очах, яку вже не встигає прикрити злістю. Він тягнеться до Назара, щось питає, але хлопчик тільки сильніше тулиться до Елі. Мене знову пробиває холодом від думки, що все могло закінчитися інакше.

— Ми йдемо, — каже Еля.

— Елю, стій…  — кажу. 

Але вона навіть не дивиться на мене. Бере Назара за руку, другою торкається ліктя Всеволода, і вони втрьох рушають до під’їзду. Ця картинка мала б мене зупинити: її син, її чоловік, її життя, у якому для мене немає місця. Але після мопеда я вже не можу дозволити собі гордість.

— Ти бачила, що сталося, — кажу я, йдучи за ними. — Це не випадковість.

— Я бачила, як через тебе мої близькі потрапили в небезпеку, — вона кидає це через плече, не зупиняючись.

— Я можу захистити вас тільки якщо ви будете поруч, — кажу я.

Еля нарешті зупиняється біля дверей під’їзду. Повільно повертається, притискаючи Назарчика до себе так, наче мої слова можуть вирвати дитину з її рук. В очах у неї досі страх, але поверх нього швидко зʼявляється злість.

— Нам не потрібен твій захист, Климе.

— Потрібен, — не погоджусь я. 

— Ні, — вона говорить тихіше, але від цього кожне слово ріже сильніше. — Сім років тому ти вже вирішив за мене, що мені потрібно. Більше я не дам тобі вирішити.

Я стискаю щелепи. Хочу сказати, що тоді в мене не було вибору, що я відштовхнув її не через байдужість, що Вороненко не простий ворог. Але вона все одно зараз не почує жодного пояснення…

Еля відчиняє двері під’їзду.

— Іди, — каже вона. — Просто йди.

Всеволод заходить першим, Назарчик за ним, але на мить озирається на мене. У грудях знову стискається те саме дивне, недоречне відчуття, якого я не можу назвати й не хочу розуміти. Потім Еля заходить усередину й зачиняє двері.

Я дивлюсь на її підʼїзд. Піти найпростіше. Але тепер я точно знаю, що прості рішення вже одного разу зруйнували нам життя.

Я набираю Микиту і коротко наказую поставити людей біля будинку, у дворі й на камерах, без шуму та без контакту з нею. Вона сказала, що їй не потрібен мій захист, але я більше не маю розкоші слухати її впертість. 

На асфальті біля клумби лежить маленький брелок Назара, що випав під час того інцеденту, і я піднімаю його, сам не розуміючи навіщо. Дурна дрібничка лежить в долоні, а перед очима знову постає бліде обличчя хлопчика й Еля, яка дивиться на мене так, наче я ворог. Нехай проганяє. Нехай ненавидить. Я все одно не залишу її саму в цій ситуації… Всеволод їх не захистить, а я зможу…

***

гортай далі, там продовження ------------>