4. Еля. Ні!

Остап Вороненко.

Я впізнаю ім’я одразу. Сім років тому воно звучало всюди поруч із прізвищем Клима: будівельна війна, земля, документи, суди, обшуки. Клим передав докази, дав свідчення, і Вороненка посадили.

Після цього на Клима посипались перевірки, позови й брудні статті. Я тоді майже не читала новин, бо кожна згадка про нього боліла.

Тепер це ім’я знову звучить з його вуст, і я не розумію, чого в мені більше: страху чи злості. Його війни вже одного разу забрали в мене все. Навіщо він знов хоче їх повернути?

— На кого? — виривається в Севи.

Він каже це так щиро, що я на мить переводжу погляд із Клима на нього. Сева хмуриться, ніби намагається швидко згадати щось. Його розгубленість не схожа на гру, і саме тому мені стає ще гірше.

Клим, схоже, бачить все зовсім в іншому світлі.

— Не починай, — холодно каже він.

— Я працюю на Грищенка, — різко відповідає Сева. — Дмитра Грищенка. Це мій бос. Я не знаю ніякого Вороненка.

Ім’я Грищенка мені знайоме. Сева не раз говорив про нього при мені: новий керівник, сильна команда, хороший проєкт, нормальні гроші після Харкова. Я навіть бачила його фото на сайті компанії, це усміхнений чоловік у дорогому костюмі.

— Грищенко всього прокладка, — каже Клим. — А ти або дуже дурний, або дуже добре вдаєш з себе дурня.

Сева різко блідне. Я відчуваю, як Назарчик сильніше притискається до мене, і кладу долоню йому на плече, намагаючись заспокоїти, хоча сама вже ледве тримаюсь. 

— Слідкуй за словами, — тихо каже Сева.

— А ти за тим, куди везеш дитину, — випльовує Клим, роблячи крок вперед.

Вони обоє напружуються і вже готові знову кинутись в бійку, але я їх перериваю.

— Досить, — кажу я, стаючи між ними і продовжуючи тримати сина за руку. — Обидва. Назарчику страшно через вас.

— Мамо! — Назарчик смикає мене за пальці. — Мамо, метелик!

Клим опускає погляд на мою руку, потім на Назарчика. Його щелепа напружується, але він відступає на крок. Сева також одразу відступає, але дивиться на Клима з такою ненавистю, що мені хочеться закричати на них обох.

— Я не знаю цього Вороненка, — повторює Сева вже тихіше. — Я працюю на Грищенка. Мені дали контракт, нормальну посаду і проєкт у Києві. Все.

— Мамо, дивись, він сів! — раптом радісніше каже Назарчик.

Його пальці вислизають із моєї руки.

Я помічаю це не одразу. Лише краєм ока бачу, як мій син робить крок до доріжки біля клумби, туди, де над низькими квітами тремтить жовтий метелик. Назарчик у своєму маленькому костюмчику нахиляється вперед, забувши про нас, про сварку, про все на світі.

Клим криво всміхається.

— Ну так, так ти і зізнався, бляха. Ти обманюєш!

— А докази? — питаю я, знову переключивши всю увагу на Клима.

Мій голос звучить на диво твердо. Усередині все ходить ходором, але я змушую себе дивитися Климу прямо в очі.

— Ти маєш докази, Климе?

Він дивиться на мене, у його погляді є злість, втома і щось таке болюче, що я майже відступаю, бо більше не хочу бачити в ньому живу людину, якій теж може бути погано.

— Так, — нарешті каже він. — Але давай поговоримо про це не тут. Десь в іншому місці. Ходімо в машину.

— Ми нікуди з тобою не підемо! — я насуплююсь.

— Елю…

— Ні, — перебиваю я. — Ти приходиш до мого дому, хапаєш Севу, лякаєш Назарчика, а потім кажеш “поговоримо не тут”. Я не хочу з тобою нікуди йти! Ти або пояснюєш все саме тут і зараз, або йдеш!

І саме тоді до мене долітає різкий звук мотора.

Я повертаю голову й бачу Назарчика вже не біля себе. Все ніби в сповільненій зйомці. Він стоїть на доріжці, за кілька кроків від клумби, і тягнеться до метелика, який знову злітає над квітами. А з-за повороту у двір влітає кур’єр на мопеді.

Надто швидко для двору, де під’їзди, люди й діти.

— Назаре! — кричу я і кидаюся до нього.

Але Клим реагує раніше…

***

гортай далі, там продовження ------------>