3.  Еля. Шокуючі новини

— Не смій навіть говорити з нею, — Сева робить ще один крок. — Ти зрозумів? Не смій з’являтися біля нашого дому, біля дитини, біля нас.

— Біля вас? — у голосі Клима з’являється щось крижане. — Зворушливо, — він кривиться.

— Сева, — тихо кажу я, але він мене не чує.

Сева подається вперед надто швидко. Не так, щоб прямо ударити Клима, радше щоб штовхнути, відтіснити, показати, що Клим тут зайвий. Але Клим реагує миттєво: один рух і рука Севи заведена за спину, сам він притиснутий грудьми до капота машини, а Клим тримає його.

— Мамо! — лякається Назарчик, хапаючись ручками за мою сукню.

Я одразу присідаю й притискаю його до себе, закриваючи долонею потилицю. У мене самої серце б’ється десь у горлі, але я змушую себе не підвищувати голос. Не при дитині.

— Климе, відпусти його, — кажу я.

Він дивиться на мене через плече Севи. На мить мені здається, що в його очах щось здригається, але обличчя лишається кам’яним. Він тримає Севу міцно, без зайвої злості, і саме ця стриманість нагадує мені, наскільки небезпечним Клим може бути.

— Відпусти, — повторюю я тихіше, але твердіше. — Назар боїться.

Це спрацьовує. Клим опускає погляд на мого сина, і я затримую дихання. Назарчик так сильно схожий на нього, що мені хочеться закрити малому обличчя долонею, сховати волосся, очі, цю вперту складку між бровами, але Клим не бачить.

Або не хоче бачити. А може, просто надто впевнений у тому, що сім років тому я змогла викреслити його так само легко, як він викреслив мене. Його погляд ковзає по Назарчику швидко, майже болісно для мене, але, схоже, без того впізнання, якого я боюся найбільше.

Клим повільно відпускає Севу. Сева відштовхується від машини, різко поправляє сорочку. Він важко дихає. Його очі блищать від злості й приниження, але цього разу він не кидається вперед.

Назарчик усе ще тримається за мене. Його маленькі пальці вчепилися в тканину моєї сукні, і я відчуваю, як він тремтить. Це остаточно повертає мене в реальність, де поруч дитина, яка набагато важливіша, ніж минуле, яке раптом стало переді мною в темній сорочці й з холодними, як метал, очима. Такими ж, як у мого сина. 

— Тобі було мало все зруйнувати того разу? — питаю я Клима, підводячись. 

Він навіть не здригається. Я ненавиджу цю його витримку майже так само сильно, як ненавиджу себе за те, що досі пам’ятаю, яким він бував без неї, коли ми були лише вдвох. 

— Ви нікуди сьогодні не поїдете, — каже він.

Я гірко всміхаюся.

— Ти серйозно? Сім років мовчання, і перше, що ти робиш, — це наказуєш?

— Це не наказ.

— Ні? — я хмикаю. — А звучить дуже знайомо.

Клим робить крок ближче, і я змушую себе не відступити. За моєю спиною Назарчик шморгає носом, Сева тихо лається, а світ навколо звужується до чоловіка, якого я колись любила так сильно, що потім роками вчилася дихати без нього. Я не дозволяю собі це згадувати, але тіло все одно все пам’ятає.

— Елю, — каже Клим нижче. — Ти не розумієш, куди він тебе везе.

— Він? — я кидаю погляд на Севу, потім знову на Клима. — Тобто тепер ти прийшов розповідати мені, кому я маю довіряти?

— Так, — відповідає він без жодної паузи. — Бо чоловік, якому ти довіряєш, працює на Остапа Вороненка.

***

гортай далі, там продовження ------------>