2. Еля. Зустріч з минулим

Сева нервує. Це видно по тому, як він стоїть, як застібає манжет, розстібає, знову застібає і втретє за десять хвилин дивиться на годинник. З кухні тягне кавою, у коридорі Назарчик тупотить своїми маленькими чоловічими туфлями й намагається не забруднити новий костюмчик, а я стою перед дзеркалом і роблю вигляд, що мене цікавить тільки те, чи не надто пом’ялася сукня після переїзду.

— Ти якийсь напружений, — кажу я, поправляючи сережку. — Все нормально?

Сева різко піднімає голову. Потім одразу усміхається, але усмішка виходить натягнута. За стільки років я вже вивчила різницю між справжнім Севою і Севою, який намагається зробити вигляд, що все під контролем.

— Просто перший захід у Києві, — відповідає він. — Хочу, щоб усе пройшло добре.

Я киваю, хоча відповідь не заспокоює. Він працює в новій компанії лише кілька місяців, але цей переїзд, ця квартира, цей захід для співробітників, усе відбувалось дуже швидко. Сева каже, що так буде простіше, що Назарчику потрібна стабільність, що мені не треба все тягнути самій, і я не можу сказати, що він неправий.

Я просто не можу сказати йому “так” до кінця. Особливо після того, як під час переїзду знайшла в одній із коробок маленьку оксамитову коробочку. Вона лежала між його сорочками необережно, майже на видноті, і від одного погляду на неї в мене всередині все стислося.

Обручка була красива, стримана, саме така, яку я могла б носити, якби була іншою жінкою. Якби всередині мене не було тієї частини минулого, яку я всі ці роки намагаюся поховати. Я швидко закрила коробочку й поклала назад, а потім цілу годину складала Назарчикові речі в шафу, переставляла книжки, мила чашку, яка й так була чистою, і не дозволяла собі думати про Клима.

Про чоловіка, який колись розбив мені серце без пояснень і жалю. Про батька моєї дитини, який навіть не знає, що має сина. Про людину, ім’я якої я не вимовляла роками, але все одно здригалася щоразу, коли хтось у натовпі мав схожий голос.

Назарчик вибігає з коридору й зупиняється переді мною, гордо розставивши ноги в маленьких чорних туфлях. На ньому світлий костюмчик, біла сорочка і крихітний метелик, який він уже встиг трохи перекрутити. Він смикає край піджака й дивиться на мене так серйозно, що в мене мимоволі тепліє в грудях.

— Мамо, я готовий! — повідомляє він. — Я як дорослий?

Я присідаю перед ним і поправляю метелик. Назарчик схожий на Клима так сильно, що іноді мені боляче на нього дивитися: темне волосся, очі, уперта лінія брів, навіть ця звичка завмирати на секунду перед відповіддю. Він ще маленький, смішний у своєму костюмчику, але в жестах, у погляді, у впертому мовчанні, коли його щось ображає, я бачу чоловіка, якого намагалася забути майже сім років.

— Ти найкрасивіший чоловік на цьому заході, — кажу я.

— А тато? — одразу питає Назарчик і озирається на Севу.

Сева усміхається вже тепліше. Це слово завжди робить його м’якшим, хоча я досі не навчилася чути його спокійно. Він підходить, бере Назарчика за плечі й удавано серйозно оглядає його костюмчик.

— Я поступаюся тобі першим місцем, — каже він. — Але тільки сьогодні.

Назарчик сміється, а я змушую себе усміхнутися. Сева був поруч із першого року життя мого сина, не тікав від температур, капризів, дитячих садків, лікарів і моїх безсонних ночей. Він не вимагав, щоб я одразу закохалась, не тиснув, не змушував, просто був поруч так довго, що Назар одного дня сам назвав його татом.

Я не виправила. Мабуть, це був мій гріх. Один із багатьох, які я навчилася носити мовчки.

— Поїхали? — питає Сева, знову кидаючи погляд на телефон.

— Поїхали, — відповідаю я, хоча всередині все стискається незрозумілою тривогою.

Ми виходимо з квартири, спускаємося ліфтом і ніби поводимось як нормальна родина, яка просто їде на літній захід за місто. Назарчик весь час говорить, сипле питаннями про батут, морозиво і те, чи будуть там собаки. Сева відповідає коротко, неуважно, і я вже хочу знову спитати, що з ним не так, але двері під’їзду відчиняються, і гаряче київське повітря б’є в обличчя.

А потім я бачу Клима.

Він стоїть біля машини. Високий, зібраний, у темній сорочці, яка тільки підкреслює його холодну спокійну впевненість. Сім років мали б щось змінити, стерти, притупити, зробити його для мене просто чоловіком із минулого, але серце б’ється так сильно, що я на мить майже не чую Назарчикового голосу поруч.

Ні. Я не думаю про це. Не дозволяю, не називаю це жодним словом, бо варто тільки назвати і воно стане правдою.

Клим робить крок до нас, і я відчуваю, як пальці самі міцніше стискають Назарчикову долоню. Я дуже хочу, щоб він не помітив, як мене трусить зсередини. Щоб не побачив, що за холодом і злістю в мені досі є щось інше, що я відчуваю до нього. 

— Що ти тут робиш, Климе? — питаю я.

Голос виходить рівнішим, ніж я очікувала. Навіть різким. Мені б пишатися собою, але Клим дивиться прямо на мене, і я раптом згадую, як завжди він умів бачити те, що я ховала від усіх інших.

— Нам треба поговорити, — каже він.

— Ні, — одразу втручається Сева.

Він стає на пів кроку вперед, закриваючи мене плечем. Колись цей жест здавався мені захистом, але зараз у ньому є щось надто різке, надто нервове. Назарчик притихає й притискається до моєї ноги.