1. Клим. Вона повернулась у Київ.

— Вона повернулась у Київ.

Я завмираю з телефоном біля вуха. Мене вже не цікавить той дзвінок, хоча там йдеться про великі гроші. Вся увага на мого помічника, який щойно сказав, що вона повернулась. За панорамним вікном повільно темнішає місто, офіс ще напівтемний, на столі холоне кава, до якої я так і не встиг торкнутися.

Микита не називає імені, але цього й не треба: у моєму житті була лише одна жінка, через яку він міг увірватись в мій кабінет без стуку. 

— Коли? — питаю я, відкладаючи телефон. Я навіть не кажу співбесіднику, що трапилось. І не прощаюсь.

— Пару годин тому. Вони заселились на Печерську. З Назаром і Всеволодом Ковальським.

Всеволод. Не Сева, як вона колись називала свого друга дитинства. Для мене він завжди був і залишався Всеволодом Ковальським: чоловіком, що повернувся з Англії за місяць до нашого з Елею болючого розриву й одразу почав з’являтися в житті моєї жінки надто часто.

Тоді я ще міг робити вигляд, що нічого не помічаю. Він підвозив її після роботи, допомагав із документами, приносив якісь дурнуваті англійські солодощі для її матері й завжди стояв максимально близько до неї. Еля сміялася, називала його Севою і казала, що я вигадую проблему там, де її немає.

Можливо, тоді й не було. А потім я сам зробив усе, щоб Еля зникла з мого життя. Сказав, що втомився, що три роки це достатній строк, аби зрозуміти, що ми нікуди не рухаємось, а стосунки, які не стали родиною за три роки, вже не стануть нею ніколи.

Я говорив це рівно, майже байдуже, і бачив, як вона блідне. А я продовжував, бо якщо вже ламати, то треба ламати до кінця, інакше вона не піде. Інакше Вороненко міг дістати її.

Вона пішла. Не одразу поїхала з Києва, але майже одразу зникла з мого життя. А потім поїхала до Харкова не сама, а з тим самим Всеволодом Ковальським, і далі все в них склалося дуже швидко і дуже боляче для мене.

Три роки спільного життя у нас не було жодного натяку на вагітність. Я й до того не дуже вірив, що можу мати дітей: мене самого батьки чекали занадто довго, пройшли лікарів, процедури, ЕКЗ, і в нашій родині про це завжди говорили пошепки, як про вирок, який ніби мав обійти мене стороною. Але не обійшов.

Бо з "Севою" у Елі все вийшло майже одразу. Здоровий чоловік, нормальне життя, дитина, яка з’явилась так швидко, ніби доля спеціально вирішила ткнути мене обличчям у те, чого я не зміг їй дати. Назар народився в Харкові в, певно, щасливій повноцінній родині. 

— Отже, вони все ще живуть разом, — зітхаю.

— Так. Офіційного шлюбу немає, але вони в’їхали в одну квартиру. Речі перевезли повністю. Схоже, повернення планували заздалегідь.

Я повільно відвертаюся від вікна. Київ унизу вже майже заснув, а в мене всередині піднімається старий, знайомий холод. Еля повернулась у моє місто з Назаром і чоловіком, який так і не став її чоловіком офіційно, але, схоже, давно забрав усе, що колись могло бути моїм.

— Де працює Ковальський? — питаю я.

Микита якусь мить мовчить, а потім зітхає і відповідає:

— У структурі Вороненка.

Я не одразу відповідаю. Остап Вороненко вийшов на волю три дні тому — достроково, за хорошу поведінку. Ця новина досі здається мені поганим жартом, бо Вороненко міг поводитися добре тільки тоді, коли це вело до чиєїсь біди. Так, це той самий Вороненко, через якого я тоді кинув Елю.

— Повтори.

— Всеволод Ковальський працює у фірмі, яка веде до Вороненка. Формально там інші власники, чисті документи, але ланцюжок є. Його кандидатуру узгодили два тижні тому, ще до переїзду в Київ.

Я кладу долоню на край столу й стискаю пальці. Ковальський живе з Елею і Назаром, у квартирі, де тепер стоять їхні коробки й дитячі меблі. І цей самий Ковальський отримує зарплату з кишені людини, яка шість років тому пообіцяла при можливості знищити усе, що для мене важливо і що я люблю.

— Є ще дещо, — каже Микита, коли я вже беру піджак.

Я зупиняюся біля дверей кабінету. У його голосі з’являється та сама напруга, через яку в мене вмить холоне потилиця.

— Ковальський вже прямо сьогодні везе їх на захід компанії. Сімейний день для співробітників. Локація — один із закритих об’єктів Вороненка за містом. Думаю, взагалі саме через нього ми так пізно дізнались про цей переїзд. 

Я повільно обертаюся.

— Їх?

— Елю і Назара. У списку гостей вони вже є. Елеонора Савчук, Назар Савчук. Вони це плюс два Всеволода Ковальського.

Прізвище Назара на мить чіпляє увагу, але я одразу відганяю цю думку. Те, що хлопчик записаний на Елю, нічого не означає. Вони з Всеволодом не розписані, а жінки не завжди вписують батька в документи, якщо в стосунках і без того все зрозуміло.

— Я їду до неї, — кажу.

— Климе…

— І не дам їй поїхати на той захід.

Микита мовчить. Я чую в цій паузі все, що він не говорить уголос: це вже не бізнес, не безпека і не стара справа. Це Еля, а з Елею я ніколи не діяв розумно, навіть коли вдавав, що все прорахував наперед.

— Шефе, якщо ти зараз приїдеш до неї й почнеш наказувати, вона тебе вижене...