Розділ 36

Варя

Вихідний день, і я знову збираюся в поспіху, а син підганяє мене.

- Мам, ну пішли, матусю! Я тобі багато всього наловлю. Он яка у мене довга…

У цю мить подарована Левом вудка чіпляється гачком за моє волосся.

- Мене ти вже точно спіймав!

Намагаюся відчепити, розуміючи, що знову доведеться розчісуватись. Ох вже ці рибалки. Обов'язково вудками треба розмахувати.

- Давай я, давай я, - синок теж рятує, але тільки вудку, а не волосся.

- Обережно, Маріку. Зараз витягнемо, але ти уважніше будь.

Марк погоджується, обіцяє в приміщенні більше не ловити нічого на гачок. Це після збитої зі столу чашки з чаєм, переляканого Ронні та постраждалої скатертини зі шторкою. Син цілиться на одне, закидає, а там вже як пощастить.

Дякувати Надії, зазирнула до нас, допомогла врятувати волосся, а Марку повернути його вудку. Ідея з поїздкою на риболовлю мені відразу сподобалася. Тільки син ніколи на таких розвагах не бував, і серйозно вірить, що швидко спіймає за розмірами цілу акулу.

- Найбільшу тобі подарую. О-о-ось таку! Синю, зубасту, з круглими очищами, - обіцяє, коли ми виходимо.

- Аби не крокодила, синку.

- А там будуть? О-о-о! Хочу!

Ясно, нам у джунглі треба вирушати, а не до найближчого озера.

Біля машини Лев перехоплює мене, затискає в гарячих обіймах. І я тихенько шепочу:

- Поясни синові, будь ласка, що багато улову може не бути і тим паче риби.

- Як це не бути? Я великий сачок навіть взяв!

У відкриту не регочу над ними, а всередині себе навіть дуже.

Бач, які рибалки, в фантазії вже три відра наловили. Одна я тут сумніваюся, що рибу побачимо. Але нічого, як би там не було, голодними не залишимося. Наша поїздка цього разу з ночівлею. Лев говорив, що забронював будиночок з виходом до озера. Навіть обізвав його маленькою рибальською хатиною.

Дві години потому ми в'їжджаємо на територію хатинки.

Шукаю маленький будиночок або щось рибальське. Хм-м... не знайшла.

- Але це ж вілла! - ахаю я, коли доходить - ми вже на місці.

- Що, справді? Чомусь назва вілли Хатина, - пересмикує Лев плечима. - Ну я не уточнював про розмір. Пояснив тільки, що нам будуть потрібні затишні спальні, ігрова для дитини, тераса, їдальня, кімната з кінозалом і басейн з джакузі зайвими не будуть. Ну таке, для риболовлі, нічого ж зайвого.

Лев мене так розсмішив уявленнями про найнеобхідніше в рибальській хатинці, що від сміху бризкають сльози.

- А рибку як ловити? - син знову махає вудкою на всі боки.

- Чудове питання. Зараз ви переконаєтеся, що ця хатина рибальська, а не якась для невідомо чого. Сину, вудка ще в нормі?

- Еге, ця ще не зламалася! - гордо повідомляє малюк.

Всі разом проходимо на задній двір вілли. Там виявляється місток. Лев допомагає на нього застрибнути. І далі... місток виводить до приватного берега з кріслами, лежаками і підставками для вудок. Є і снасті, які дбайливо складені, і альтанка зі столом для перекусу.

Лев у передчутті потирає долоні.

- Бачите? На нас чекали! Залишилося тільки риби наловити.

- Багато-багато-багато! - радісно стрибає малюк.

- Але що ми з нею будемо робити?

Взагалі-то напружуюся, раптом й, справді, як наловлять. Вже менше сумніваюся в успіху. Адже у таких “хатинах” весь сервіс на високому рівні, і рибу приманять до нас, і ще зверху додадуть улову, аби гості залишились задоволені. Будь-яке бажання за ваші мільйони, як то кажуть.

- Не хвилюйся, Варю. Плани є, - завзято підморгує Лев. - Я буду пригощати вас фірмовою стравою!

А-а... ось воно що. Сам Лев Чернявський назвався тут кухарем.

Після прогулянки до озера на нас вже чекав накритий стіл на терасі. Персонал вілли я бачила лише мигцем, вони ніби намагаються бути непомітними, створюючи при цьому приємний комфорт. Смачно обідаємо, переодягаємося та вирушаємо на ту найголовнішу подію дня.

Влаштовуюся поруч з моїми чоловіками на лежаку. Спостерігаю, сміюся, дивлячись на спроби татка пояснити Марку, як правильно закидати вудку. Витримки у сина не вистачає, вимагає швидше плисти до нього рибку, скаржиться мені, що не виходить.

- Всьому свій час, сину. У риболовлі необхідно терпіння, - повчає татусь.

- Скільки ще чекати? Скільки? Скоро?

- Маріку, риба не попереджає. Почекай, синку, - прошу з лежака заспокоїтися.

- Очманіти! Вже! - скрикує Лев.

І витягує пристойного розміру карася.

Марк тут же підбадьорився, сильніше схопився за вудку. Як тільки-но у нього засмикався поплавок, Лев допоміг не упустити. Ох, скільки безмежного щастя. Мені складно, як дівчинці, розділяти бурхливу рибальську радість.

Неважливо, де ми - на рибалці, в лісі або просто п'ємо чай. Не перестаю посміхатися, насолоджуючись кожною приємною миттю, проведеною з ними... З найдорожчими чоловіками в моєму житті.

До вечері улов здавався вже доволі значним. Марк бігав навколо складеної в сітку риби, верещав і підкидав догори зламану на дві частини вудку. Все-таки вона не витримала спритного рибалки. Лев у цей час зайнявся приготуванням фірмової страви «вуха по-Левовому», а я йому допомагала, звичайно ж.

- Вже виглядає смачно і аромат неймовірний, - принюхуюся.

- Кохана, з твоєю допомогою фірмова страва взагалі стане божественною, - впевнено обіцяє, помішуючи юшку в казанку.

- Так... напевно.

Сідаю поруч.

Лев обертається, цілує мене в щоку, наближаючись до губ. Різко відсторонюється.

- Варь, чому сльозинки? Зголодніла так сильно? - і міцно до себе притискає.

- Ні, я не тому…

- Що тоді?

- Мені не віриться, що ти міг просто так мене кинути, - ось і виривається наболіла тема, що не дає спокою в минулому і в сьогоденні.

Здається, Лев завмирає на пару секунд, щільніше змикає щелепи.

- Раніше вірилося?

- Не так, як зараз, коли ти ось такий... - ковтаю нервовий комок, вимовляючи далі: - люблячий і турботливий.