Розділ 30

Варя

Очам не віриться. Дімка? Але звідки? Як він мене знайшов?!

Моя рука тут же стає міцніше стиснутою.

- Ми їдемо додому, - різко змінившись у настрої, командує Лев.

- Почекай, там…

- Я бачу, хто там. Чому він взагалі тут?

Дмитро перекрикує через кам'яні обличчя охорони:

- Дізнався, коли буде суд! Тільки час було інший записано. Я ледь не запізнився!

- Він мало не запізнився! - передає охоронець, той, що посередині.

- Я поспішав, Варю! Прошу, не йди!

- Просить не йти, - вже інший передає, як ніби ми не чуємо.

- Заткніться! - гаркає Лев.

- Ні, я не заткнуся, поки з Варею не дасте поговорити. Ви її в заручниках тримаєте, чи що?

Треба ж, Діма виявляється теж напористий.

Лев нахиляє до мене ближче голову. В його очах стільки невдоволення і люті, що я вся здригаюсь і тихо прошу:

- Будь ласка, дозволь трошки поспілкуватися з Дімою.

- Навіщо?

- На це питання, він мені повинен відповісти. Не думай, що я тебе зраджу або порушу, сам знаєш що.

- Так чекала на зустріч із ним?

- Ні, Леве... все не так…

Але я бачу, що він мені не вірить. Напевно, вирішив, ніби ми змовилися заздалегідь. Все-таки збіг виглядає підозрілим.

- У тебе п'ять хвилин. Хоча, це багато, напевно.

- П'ять хвилин, обіцяю, не більше!

Поки не передумав і дав згоду кивком, підбігаю до машини Лева, на якій приїхали. Так я хочу показати, що не втечу, ось я, поруч, під наглядом.

Дмитро розуміє все правильно. Туди ж підходить до мене. На щастя, тримається і не лізе обійнятися. Але виглядає дуже розгубленим, під очима кола, щетини додалося та навіть схуд.

- Нарешті я можу бачити тебе, - видихає.

- Дім, я теж не забувала про нашу дружбу.

Як би там не було, минуле викреслити складно. Навіть Льва не змогла, а що тоді про Дімку казати. З ним я тісно спілкувалася всі ці роки. І Марк його любить, частенько запитує.

- Що відбувається, Варь? Чому з тобою зустрітися складніше, ніж у колонії з ув'язненим?

- Бо так склалося, Дім, - нелегко зізнаватися, та й не можна ж у всьому за договором.

- Як це склалося? Ти зв'язалася з колишнім негідником, зникла, ігноруєш дзвінки. Невже я настільки образив тебе пропозицією і освідченням у почуттях?

- Тихіше, будь ласка, - прошу, ледве ворушачи губами.

Щось мені підказує, якщо Лев почує про почуття, наші хвилини тоді скоротяться або відразу закінчаться.

- Ти боїшся чогось? Боїшся його?

- Ні-ні. Ти вже знаєш, що Лев тато Марка. Він нам допоміг, він хоче проводити час із сином.

- Чому тільки про сина говориш? Я зараз вас бачив разом. Бачив і раніше. Новинні канали показували кадри з благодійного вечора. І... ти виглядала там, ніби сама хочеш бути з ним. Тільки навіщо? Він тебе вже кидав!

Прикладаю долоні до щік.

Гіркі слова Діми відгукуються в мені, немов дзвінкими ляпасами.

Сама липну до колишнього, сама винна буду, коли він зрадить.

Десь я вже чула, що незабаром Лев мене кине. Так-так-так. Це Єва намагалася мене переконати або, вірніше, викинути зі свого шляху.

- Чесно кажучи, про майбутнє я не можу поки сильно загадувати. Про одне прошу. Пробач, що так вийшло. Пробач і спробуй стосунки з іншою дівчиною.

- Ти мені навіть шансу не дала. Зате йому, - киває в бік насупленого Лева. - Двічі перепало. То знаєш, віра в кохання від того не додалася.

- У мене теж... - осікаюся, кусаючи себе за язика.

- Що теж, Варь?

Лев швидкими кроками до нас підходить.

- Попрощатися встигли?

Ну що ж...

- Будь щасливий, Дмитро!

- Ти ж подзвониш мені ще, Варь?

- Можливо…

З важким серцем в машину сідаю. Лев на задньому сидінні влаштовується поруч.

Опустила голову і не помітила, як водій рушив. Тільки встигла наостанок вихопити сумне обличчя Дімки, застряглого біля дороги.

- Жени до центру, в нормальний салон телефонів, - дає розпорядження Лев.

Між нами повисає напружене мовчання.

Виправдовуватися? Але за що? За минуле життя, в якому він залишив мене без себе?!

- Напевно, я розлютився, - через три перехрестя, Лев посувається ближче.

- Коли?

Образу показувати не хочу, все одно не зрозуміє.

- Ну ось... ти знову закрилася в собі. А так вже потеплішала. Якби не цей довбаний Діма білявий…

- Леве, він просто турбувався.

- Угу, навіть очищами хотів мене розірвати. Ви з ним були дуже близькі?

Ясно, вивідує, чи спала я з Дімою.

- Для тих, ким ми вирішили прикидатися - багато питань, пане Чернявський. Я ж не випитую про всіх твоїх колишніх.

- Можеш запитати.

- Не хочу!

Досить з мене і однієї, любительки коштовних прикрас.

Дивно, але моя відповідь розвеселила Лева.

- Розумію. Мене теж твої колишні дратують.

- Зауваж, одного з них звуть хижим імечком Лев.

- Р-р-р! Цей особливо! Так би й наваляв йому!

Тепер і я сміюся. Самоіронія Лева мене завжди підкуповувала. Начебто зарозумілий красень, але вміє з легкістю смуток з мене скидати. Хочеться за звичкою додати - то було раніше, в минулому.

Тоді чому досі спритно грає моїми емоціями? Тільки він здатний дико дратувати, виводити з себе, веселити і часом розбурхувати те, що намагаюся тримати від нього прихованим.

Лев ніжно погладжує мою долоню, а потім підносить до губ і цілує.

- Пробач, я гарчу іноді, - ох, яким чарівним поглядом у саме сердечко вистрілює.

- Дивись, а то, як навчуся у тебе. Буду теж гарчати.

- Варваро, не лякай. У мене ж стрес досі після зустрічі з твоєю родичкою-відьмою.

Проте гарчати я раніше навчилась. Не думала, що настільки швидко зірвуся. Майже розчинилася напруга після зустрічі з Дімкою. Все б нічого, то б могла спокійно додому доїхати.

Але!

Це ж Лев, який встигає всі проблеми вирішувати на ходу.

- Мій телефон не проблема! Я його рік тому всього лише купила!

- Ого, як багато. Зламався вже. Новий тобі нехай послужить.