Розділ 19

Варя

Вранці у мене не знаходиться достатньо часу, щоб прокинутися, здивуватися та заново все усвідомити. Плавне пробудження не про нас. Марк раніше встав, перебіг до мене і стрибає на ліжку з проханням покликати його цуценя.

- Мам! Ма-амо! Де Роні? Хочу до Роні! Роні хоче до мене!

О боже, заплющую очі та знову відкриваю.

- Синку, щеня вчора втомився, напевно, відсипається…

Бесіду про харчування цуценятка проведу обов'язково. Але треба хоча б вмитися, розчесатися.

Ой, а раптом Лев прямо зараз зажадає нашої присутності? А я себе почуваю, як після ковзанки, на якій загубила ковзани, і на четвереньках намотувала десять кіл.

Виглядаю так само, напевно. І чому так хвилює, якою мене побачить Лев? Та й нехай лякається. Все одно до бездоганності доглянутої Єви далеко.

Під дверима лунає дзвінкий гавкіт.

- Мам, ну я ж казав!

Марк миттю зістрибує з ліжка шкереберть, і ще один перекид, він вже смикає за ручку дверей.

Відчиняє. За дверима стоїть Надія, а біля її ніг крутиться Роні. Веселий, здоровий, пустотливий. Неначе не цю собаку вчора ми рятували.

- Роні, Ронько! - радісно зустрічає друга син.

Все, вони вже вдвох стрибають на моєму ліжку. Ми з Надією посміхаємося, дивлячись на зустріч друзів.

- Вибачте, якщо розбудили. Щеня сюди підбіг, намагалася його відкликати, але він ні в яку, просився до вас.

- Нічого, все добре. Вже добре, - з полегшенням зітхаю, згадуючи неспокійну нічку. - Лев що-небудь передавав?

З цим питанням напружуюся, намагаючись не показувати схвильований вигляд.

- Лев Олексійович поїхав приблизно годину тому. Просив передати, щоб ви після сніданку з ним зв'язались. Ем-м... більше нічого, - пригадує Надія.

- Дякую. Ми скоро спустимося. Зараз вмиємося, ліжка застелимо, приберемось і відразу до вас.

Знову змушую жінку впадати від подиву в ступор. Наше спілкування чомусь закінчується на тому, що Надія плескає очима, нервово киває і швидко кудись випаровується.

Ну не знаю, чим я лякаю її. Можливо, вона поки до мене не звикла?

Другий день носити забруднену уніформу буде, м'яко кажучи, дивно. Доводиться ритися в підготовлених речах для нареченої за договором. У сенсі, моїх. Якщо вже підписалася на це.

Знаходжу що простіше, якщо порівнювати з іншими розкішними варіантами. Одягаю брючний костюм з елегантною блузкою кремового кольору. Піджак поки залишаю, але для вулиці одягну і його. Це якщо мене взагалі з ув'язнення випустять.

Пошуки кухні швидко закінчуються. Мене розвертають у бік їдальні. Ясно, що готувати не дадуть. Зате смачний сніданок на нас з Марком вже чекає.

Під час сніданку пояснюю синові, що собачку потрібно годувати спеціальною їжею, тоді наш Роні не захворіє, буде веселий і бадьорий.

- Мам, а тістечко можна йому дати?

- Не можна, Маріку. Лікар просив не ризикувати, якщо нам дороге щеня і ми його любимо.

- Я люблю, я не буду більше, - погоджується, трошки подумавши.

- Ось і добре. Разом сьогодні погодуємо, так?

- Разом з дядьком Левом?

- Він на роботі, приїде, тоді... тоді й дізнаємося.

Обіцяти за Лева не беруся. Марк такий, що запам'ятає. А Лев... ну хто знає, що у нього на думці. Те що з'їздив вчора зі мною і сам ніс цуценя на руках, ще не про все говорить. Бажанням адже спочатку не палав.

І так виходить, навіть на відстані господар будинку займає левову частину думок. Ще б пак, адже кожна дрібниця тут нагадує про нього. Та й від сина частенько його ім'я прослизає.

Юля пише мені, що сьогодні у неї вихідний. Просить зустрітися, обіцяє, що у неї для мене є гарні новини.

Куди ж краще?

Сумніваюся, що Лев скасував моє звільнення. Еміль, наш власник, ясна річ, на боці друга. Подумаєш, на консультанта більше, на консультанта менше у його ювелірних володіннях. Тільки Юлька ще пам'ятає про мене.

Так подумала, що через неї можна передати уніформу. Хіба мало що Лев вирішив її залишити. Випрати і повернути доведеться. Нічого мені не треба звідти, де викинуть у будь-яку мить на прохання друзів.

Неприємний осад залишився щодо колишнього боса…

Як і передала Надія, виконую доручення. З тим відчуттям, що дзвоню за наказом. Не пам'ятаю в договорі пункт про телефонні дзвінки. Але там стільки всього було, що я ж могла і заплутатись.

- Доброго ранку, Варваро, - як ніби чекав на мій дзвінок, бадьорим голосом вітає "наречений".

А чому я думаю - чекав?

То певно вже доповіли. Кожен мій крок під контролем.

- Доброго ранку, Леве, - стримано відповідаю.

- Як ваші з Марком справи?

У сенсі, справи?

Він же знає все від працівників, або камери може перевірити, коли забажає.

- Все гаразд. Марк грає з цуценям, я тобі дзвоню, як передали.

- Встигли нагодувати цуценя смаколиками? - сміється там, чи що.

- Тільки тими, що для собак, я стежу.

- Я-ясно. Нічна прогулянка тоді скасовується.

Він би ще нашу нервову поїздку до клініки побаченням назвав!

- Чи є у тебе побажання, Варю? Поки я добрий, кажи, не соромся, - пропонує, але з такою інтонацією, ніби є в цьому якийсь невловимий підступ.

Питати чи не варто…

Гаразд, наважуюся.

- Мені можна з сином залишати твій замок?

- Ну, Варваро! Так мою хатину ще ніхто не називав, - тепер сміється відкрито, але недовго. - Куди і навіщо? - суворо переходить до допиту.

Як же швидко змінюється у нього настрій.

- Подруга з роботи просить зустрітися. І я б хотіла з сином трохи пройтися. Поки я в твоєму домі відчуваю себе ніяково... - якщо точніше - чужою, але незручно вголос вимовляти, тут навіть стіни все чують. - Обіцяю, ми ненадовго!

Невелика пауза від Льва говорить про те, що замислився.

- У нашому договорі не значилося, що я тебе буду тримати на ланцюгу. Домовся про пристойне місце для зустрічі. Виділю водія і супровід. І не забувай про нерозголошення, сама розумієш, чого.