Розділ 12

При вході в офіс називаю прізвище охоронцеві. Він зв'язується з кимось, у слухавку угукає. Нікуди не пропускає, поки за мною не приходить жінка з відділу кадрів.

Отже, все погано.

Навіть не пропустили до менеджера, який займається нашою крамницею. Він такий солідний чоловік за сорок. Я завжди з ним привітно спілкувалася, подавала взимку гарячий чай, влітку прохолодну воду, коли до нас заглядав з перевірками.

- Мене точно звільняють? - питаю у кадровички.

- Було віддано наказ це зробити. Але ви не хвилюйтеся, Варваро, штраф не доведеться платити, - так заспокоює вона, розводячи руками.

Що-о?!

Ще й штраф повісити хотіли!

Начебто пристойна ювелірна фірма. З кожного сайту лізе реклама на них. Мільйонами крутять, а з мене мало не здерли останні копійки.

- Ну знаєте! Це ж взагалі свавілля! Назвіть тоді причину звільнення? Назвіть, за що?

- Е-е... вибачте, моя справа тільки видавати документи, - злякано бурмоче кадровичка, та прискорюється до свого кабінету.

Я слідом біжу. Не відстаю ні темпом, ні питаннями. Злості не вистачає на цю контору. Справедливості ніякої! Бо так і завжди, багатії провертають свої “великі” справи, нас за людей не сприймають.

- Варвара Сергіївна Петренко, вірно? - кадровичка піднімає зі столу папку.

- Так, це я. І що далі? Куди мені йти за відповіддю?

- Ось, ваша трудова книжка, копії документів. Тут же й розрахунок за весь місяць у папці. Ще плюс премію накидали за старання і добрі показники.

Кадровичка віддає мені папку.

- З вами хоче поспілкуватися наш... - богомольно закочує очі до стелі, як це робить завідуюча, - наш головний бос. Він дав розпорядження все закінчити за вашою ставкою консультанта. І після того провести до його приймальні на важливу розмову. Зрозумійте, я людина маленька, трохи ляпну не те, зі мною і говорити не захочуть - викинуть через хвилину на вулицю, - виправдовується жінка.

- Невже настільки суворий?

- Не те щоб зовсім тиран... Але якщо не виконати наказ, тоді все, гаплик, - чиркає по горлу вказівним пальцем.

- Проведіть, будь ласка. Я хочу з'ясувати все!

Нехай прямо скажуть - Варю, ти часто за цей рік брала лікарняний з дитиною. Два запізнення на п'ять хвилин за місяць. Скоротили ми тебе, бо набридла. Ну хоч щось! Не можна ж роботи позбавляти ні за що ні про що. Вчора пила чай з колективом, сьогодні прощалася.

Кадровичка заводить у приймальню. Секретарка боса підскакує з місця, з підозрілою привітністю зустрічає, повідомляє, що на мене вже дуже чекають.

І-і... що це було?

Секретарка з кадровичкою разом з приймальні втекли. Залишили мене одну.

Ну і добре. Войовничо налаштувавшись і притискаючи папку до грудей, відчиняю масивні двері без стуку. Звільнені співробітники собі можуть дозволити нахабно ломитися до керівництва.

- Добридень!

Голосно вітаюсь, але потрапляю спочатку у вузький коридорчик, після якого відкривається огляд на великий кабінет з довгим столом і вздовж нього кріслами.

Одне з крісел прокручується і до мене повертається... не мій бос.

- Ну привіт, Варю. Щось довгувато на тебе чекаю.

Папка випадає з рук. На автоматі тягнуся, піднімаю. Краще б не папка, а я сама впала. Знати б ще як впасти, щоб маячня з черговим явищем колишнього негідника розвіялась.

- Я до боса, Еміля Ренатовича, - з жахом лепечу.

Лев піднімається з крісла, погляд хижий, чіпкий. Виглядає як завжди карколомно для жіночої статі. У дорогому костюмі, з легкою неголеністю. Він навіть чорною бровою не повів, що я не до нього сюди добиралася через все місто.

- Наскільки знаю, він вже не твій бос, - добиває обізнаністю. - Я пробував з тобою поспілкуватися в різних місцях. Кожного разу ти брехала, тікала та ховалася. Тоді я вирішив, що настав час зустрітися. Але вже на моїх умовах.

***

ПРОДОВЖЕННЯ

***

- Леве, ти знущаєшся, чи що? Твоїх рук моє звільнення?

Я зараз приб'ю його. Шкода не вийде. Цей нахабний звір набагато сильніший і вищий. Але хоча б папкою трісну по спокусливій фізіономії. Нехай потім йому наречена поспівчуває.

- Нам є що обговорити, Варваро, - суворо припечатує нахабний Левище.

- Не-ма чо-го, - вимовляю за складами, щоб дійшло до нього. - Ти моє минуле, там і залишайся. Негайно скасуй звільнення! Я вже не сумніваюся, що мене вигнали через тебе.

Під важким кам'яним поглядом Лева, задкую крок за кроком. І ось прямо зараз чітко відчуваю ланцюг, той, що натягується на моїй шиї.

- Все поясню, якщо ти чесно зізнаєшся, - вимовляє вкрадливим голосом, від якого у мене всередині все стискається.

- Ще раз повторюю. Нам нема про що розмовляти. Отже, і зізнаватися мені нема в чому.

- Впевнена?! Варю, ти впевнена?

Поки що тримаюся.

Але інтуїція просить тікати, бігти від нього, інакше потім не вийде.

Стискаю міцніше губи. У мене є припущення, навіщо він таким чином напав…

Лев помітно дратується.

- Хочеш сказати, що син не від мене?

- Я нічого говорити не бажаю!

Збираюся втекти, але Лев показує на ключі, мотаючи головою. Ясно, заманив у пастку і так просто не випустить. Скоріш за все, нас зачинили з того боку дверей.

Ось тепер я страшно панікую!

- Гаразд, тоді висловлюсь я, - задумливо тягне колишній. - Твій син схожий на мене, і за віком збігається. Він мій, так? Хоча можеш не відповідати. Відповідь ДНК все й без тебе підтвердила.

Ковтаю нервовий клубок у горлі.

Моє звільнення... пастка Лева... все заради того, щоб повідомити, яка я брехуха? Повинна бути причина ще. Якась вагома. Обов'язково з користю для пана Чернявського... або... покриваюся липким потім.

Забрати мого сина?!

Не віддам!

Мій малюк, моє сонечко. Раптом його вже викрали? І ДНК ж не перевірити через повітря. Як так вийшло? Ну як?

Олена! Мене осіняє, що той красень зі скверу міг закрутити голову няні Марка не заради того, щоб взяти телефончик. До речі, він же його й не взяв!