Розділ 11/1

Наступні декілька днів я насилу приводжу себе у стан люб'язно усміхненого консультанта. Чим би не займалася, мені здається, що за мною стежать. Колишній варвар на горизонті не з'являвся. А Марк про нього пам'ятає, досі не забув. Навіть у садок випросив принести і показати всім подаровану машинку. Ледве дотягла зранку сонного сина, джип від Лева і пакети.

У поїздці на роботу мені дзвонить сусідка. Запитує, чи треба Марка забирати? Відповідаю, що сьогодні раніше зміна закінчиться. Оленка навіть якось засмутилася через це. Ще трохи поговорили, і з'ясувалася причина бажання гуляти й сьогодні з Марком.

Вчора вона забирала мого сина, повела через сквер прогулятись. І там, о диво дивне(!), до неї підійшов знайомитися неймовірний красень. З її слів, брутальний, накачаний, сяяв голлівудською посмішкою. Багато дівчат у сквері прогулювались, але він обрав саме її. Нашу няню-сусідку! Зачарував красою і увагою, Марку льодяник подарував. Тільки… випадково не взяв її телефончик.

- Оленко, ти точно за моїм сином дивилася в той час? - тішуся за сусідку, звісно, але материнське серце тривожиться.

- А як же! Марік був поруч зі мною. Я сама соромлюся йти, а то б з малюком ще прогулялися. Раптом і той красень Єгор теж з'явиться? Він адже хотів дізнатися мій номерок. Та якби його не викликали терміново, тоді б встигли. Ех, як шкода. Він мені снився всю ніч!

Закінчую з Оленою розмову. Ото ще тепер про закоханості сусідки залишилось перейматися. Нехай вони будуть, та й вік у неї такий. Проте я не хочу, щоб до мого янголятка наближалися незнайомі красені з льодяниками.

На роботі переодягаюсь, обмінююся привітними фразами з дівчатками. Займаю своє місце на каблучках.

- Як справи, Варь? Звір не нападав? - пошепки цікавиться Юлька.

- А що, повинен був? - нервово сміюся.

- Ну я так, про всяк випадок, запитала. Ти така задумлива вчора була і сьогодні одягла сорочку навиворіт…

- Ой, - опускаю очі. - Ну зовсім здуріла!

Біжу переодягати сорочку як годиться. Від пильних очей начальниці такий промах не приховати. Ми ж зобов'язані бути бездоганними, підвищувати своїм виглядом довіру покупців. Суворий дрес-код, легкий макіяж, надто не відсвічувати серед коштовностей.

Насправді, моя розгубленість пов'язана, крім навіжених родичів, ще з Дімкою. Я ще не дала відповідь, але він вже в повідомленнях бажає на добраніч, доброго ранку і чудового дня. Майже кожну годину хоч якось про себе нагадує. І я вже замислююся про те, що для Марка він міг би стати непоганим вітчимом.

Не у всіх адже повинно бути постійне шалене кохання. Комусь щастить, а комусь приносить страждання. Діму я знаю, з ним спокійно, зручно, з ним любить грати мій синок.

Чи зможу я відповісти на почуття взаємністю?

Це мені важко передбачити... Знаю, що буду намагатися, якщо... Якщо погоджуся на стосунки більше, ніж дружні.

- Варю, тут така справа, - до мене підбігає завідувачка з виряченими очима.

- Щось сталося? - лякаюсь у ту ж мить.

Зміну вчора здавала, все перерахувала, перевірила. Не дай Боже, щось зникло з прикрас!

- Тебе викликають у головний офіс. Подзвонила секретар нашого боса, - підводить очі до стелі, немов для неї рівнозначно що бос, що Бог. Великий, одним словом. - Якісь проблеми через тебе виникли. Можливо, звільнять. Але ти просися хоча б два тижні відпрацювати! У мене ж і так вас не вистачає, Тетяна з понеділка у відпустці. Ой, лихо з вами, лишенько.

У вухах з'являється гул. У-у-у... гуде від приголомшення.

Проблеми завідуючої і нестача співробітників проносяться якраз повз вух.

- За що мене звільняти? Мені дуже потрібна робота!

Ледве тримаюся, щоб не розплакатись.

- Їдь, все з'ясуй, і нам тоді поясниш. Сама не зрозуміла, як вони так вирішили там. Хоч би попереджали, коли готуватися до скорочення, - примовляє завідуюча про своє.

Плетуся з пониклою головою за сумочкою. Біля виходу з ювелірного згадую, що навіть не переодяглася. Нічого, поїду в службовому одязі. Головне, не плакати. А то туш потече, тоді вони точно мене не залишать.

- Варь, ми будемо тримати за тебе кулачки!

- То, напевно, помилка якась. Навіть наша Ірка не розуміє, в чому справа.

- Дякую, дівчатка, - сумно киваю колегам.

- Ні, я не вірю. Варь, ну подумай сама, якщо не вистачає співробітників, тоді не звільняють відповідальних дівчат. І як ми вже без тебе? - схлипує Юля, проводжаючи мене до ґанку.

- Якось буде, - вичавлюю з себе, перебуваючи поки в шоці від несподіваних новин.

- Не якось, а нехай найкращим для тебе чином! - завзято випалює Юлька. - Раптом перевести на підвищення хочуть? Подзвони, як все стане відомо. Тільки не погоджуйся зі звільненням.

- Не погоджуся, буду битися з ними до крові, - піднімаю кулачки, і навіть сміюся.

Приємно, що на роботі мене оточували добрі люди. Обсмикую себе, що рано ще думати про них у минулому часі.

Сподіваюся, в цьому не замішані тітка Регіна з її підступним синочком. Вони такі, що могли. О так, зганьбити, набрехати. На все підуть, аби позбавити мене заробітку та виграти суд.

Переповнена рішучістю доводити, наскільки я цінний співробітник і не хочу позбавлятися роботи, їду до головного офісу. І навіть не здогадуюсь, які “сюрпризи” можу отримати.