Розділ 10

- Де зараз дядько Лев? - от і знову питаннячка.

- Я не знаю, маленький... Зайнятий, напевно. У нього багато справ і всі дуже важливі.

Ні, я не хочу уявляти, як і де Лев проводить ввечері час. Мені не до цього. Плювати я хотіла. Але Марк несподівано запитав, А мої думки вже понеслися, поки рука на автоматі з праскою ковзає по сорочці.

З нареченою вечеряє в ресторані? Якщо так, то в самому розкішному. Вона б певно не накидалася на тістечко у звичайній кав'ярні. А може, їм зараз взагалі не до їжі? На великому ліжку віддаються пристрасті... Чому на ліжку? Де завгодно могли б. Я ж бачила, як наречена з жадібністю дивилася на мого колишнього.

- Ой, ну що за трясця! - сама на себе злюсь і лаюся. - Трошки відволіклася і слід від праски тепер залишиться.

Розглядаю рукав сорочки, прикро до сліз.

- Мамусю, не плач, - обіймає синок. - Я виросту таким великим як Лев. Куплю тобі багато сорочок. Хочеш і таку машину куплю? - з гордістю показує на свій іграшковий джип.

- Авжеж, хочу, - сідаю біля сина навпочіпки. - Хочу побачити, яким ти станеш великим, сильним, доб'єшся всього, чого побажаєш.

- Тоді тільки собаку дозволиш? - робить висновок з цього Марк.

Ох, собаку він рік вже просить.

- Давай ми пізніше ще про собаку подумаємо?

- Завтра?

О боже, знову починається...

Як складно часом пояснити дитині, що в дорослому світі все набагато складніше. Марк ще маленький, сам вигулювати собачку не зможе. Я можу не встигати. Але навіть цю проблему я б, можливо, заради сина вирішила. Та тітка з Ростиком і того не дають. Залякують, що викинуть нас на вулицю. Поки тема вихованця точно відкладається. Але Марк все одно чекає, і кожну собаку на вулицях тягнеться гладити.

На моєму телефоні блимає екран.

Заглядаю у повідомлення. Чергове за сьогоднішній день прилетіло від тітки. На дзвінки не відповідаю. Навіть ввімкнула через них беззвучний режим. Рука часто тягнеться повністю заблокувати їх номери. Потім згадую, що у мене немає іншого джерела, знати про наміри злих родичів.

Рано ще ховати голову в пісок, поборюся!

Нове повідомлення приблизно таке ж, як і всі десять перед ним. Вони подадуть заяву за напад на Ростика в поліцію. Мене заарештують, Марка відправлять до притулку, де йому саме місце. Бандиту теж влетить, але мені більше. Бо це я нацькувала його на двоюрідного брата, негідниця.

- Та щоб вас чорти покусали, - роздратовано відкладаю телефон, немов звідти зараз змія вистрибне з головою моєї тітки Регіни.

- А що, чорти кусаються? - син уже в коридорі, але й звідти почув.

От халепа, прикушую язика.

Рідня допекла, що і стримувати лайки не виходить.

- Ми зараз підемо кусати нашу вечерю. А ну, хто перший руки мити добіжить? - перемикаю скоріше увагу.

Марк любить ігри наввипередки, це з багато чим спрацьовує. Ось уже з вереском, голосно тупаючи ніжками, мчить до умивальника. Я роблю вигляд, що теж дуже-дуже поспішаю, і ні крапельки піддаватися не думала.

Марк встигає, звісно ж, першим. І тут у наших дверях лунає дзвінок.

***

ПРОДОВЖЕННЯ

***

Все, гаплик!

Це тітка на розбірки. Сама або з Ростиком на мітлі прилетіла.

- Мам, до нас гості? - радіє син, так, що з мильними руками готовий бігти до дверей.

- Ні, синку. Зараз пізно для гостей. Ми не чекаємо нікого. Помилилися, напевно.

- Але вони до нас дзвонять?

- Скоро зрозуміють, що помилилися, і підуть собі.

- А раптом це Лев? - малюк округлює оченята, і я здригаюся, згадуючи, як у кав'ярні у схожі карі очі сьогодні дивилася.

Тітка з Ростиком там, я впевнена, що це вони.

Якщо Лев? Ні-ні, не може бути. А раптом він? Знову скаже, випадково повз проїхав?

І на роботі Тетяна начебто лише пожартувала - якщо зустрілися, то знадобилася йому. Раптом, і справді, Лев невипадково опинився біля кав'ярні? Тоді навіщо? Він адже не буде даремно витрачати час. Я йому не потрібна.

Отже, йому потрібен…

- Мам, будь ласка, відчини, - просить синок.

А я притискаю його до себе, і неважливо, що малюк обліпив мене мильними долоньками. Нікому не віддам. Мій син, тільки мій.

Тепер у двері стукають і голос додався, моє ім'я чується. Ще трохи й сусіди на галас збіжаться.

- Тс-с-с, - прикладаю палець до губ.

Тихенько підкрадаюся до своїх же дверей як шпигун.

- Варю, відчиняй! Ти ж вдома, світло у вікнах горить!

Ось тепер я чітко розчула незваного гостя.

І наші з Марком варіанти не збулися.

До нас Діма заїхав без попередження. Взагалі неочікувано! Вірніше, обіцявся днями. Але вже вечір, не думала, що він заїде. Та ще й з квітами…

- Ну ви даєте! Не додзвонитися, не достукатись! - весело і з обуренням ввалюється однокурсник у квартиру. - Я ж злякався. У вікнах світло горить, на телефон не відповідаєш. Ще трохи й двері б вибивав.

- Е-е... не треба на наші двері зазіхати. А то сюди швидко злетяться нахабні шуліки.

- Знову вимкнула звук через тітку? - здогадується Діма.

- Угу. Сьогодні вона в особливому ударі, двадцять три рази дзвонила і темрява повідомлень.

- Ну і відьма. Послати б її.

- Ох, таку не проженеш словами.

- А можна відьму послати до біса? Вони ж кусаються! - крутячись біля нас, пропонує синок.

Діма кидає на мене здивований погляд, а я знизую плечима. Ненавмисно навчила.

- Тьху ти, мало не забув. Я ж приніс дещо для крутого баскетболіста, - друг дістає з великого пакету для Марка баскетбольний м'яч, який налетів на цвях, а Діма зміг за допомогою латки заклеїти. - А це тобі, Варь.

Простягає коробку коштовних цукерок і букет ніжно-рожевих троянд.

Якось ніяково стає. У мене на вечерю локшина з котлетами. Свята немає, і навіщо такі подарунки? Приводу ж ніякого!

- Дім, не варто було витрачатися. Ще й квіти, ну навіщо? - кажу від незручності. - Це ти нас виручив з м'ячем. То ще ми тобі повинні і дякувати, і подарунок готувати.

- Ні-ні, нічого не повинні. Просто хотів побачити, як ти посміхаєшся.