Розділ 9

Варя

За столиком намагаюсь віддихатися та зібрати до купи розкидані думки. Навіщо я дала Льву затягнути мене в кав'ярню?

Напевно, хотіла переконатися, що тоді двоюрідний гад не побіжить за мною слідом. Краще б і не відпрошувалася, щоб з ним зустрітися. Ростик подзвонив, викликав мене на важливу розмову. А я так подумала, що плани ворогів треба знати. Прикро, звичайно, що мої вороги - родичі. Ну які є. З такими й мучуся.

Як там опинився Лев... оце мене вразило. Навіть більше, ніж мерзенні пропозиції Ростика - виплачувати компенсацію, якщо я швидко з дитиною квартиру звільню. Еге, знаю я їх. Нічого не дадуть, через місяць вже забудуть про всі обіцянки. Ну і компенсація така, що я навіть сарай за неї не куплю. Не те що квартиру, де будемо жити з сином.

Офіціантка швидко приносить замовлення. Лев тільки увійшов, до нього відразу кинулися обслуговувати за найвищим рівнем. Колишній навпроти сидить, і не зводить з мене пильного погляду. Трохи відкинувся на спинку стільця, піджак розстебнув. Мабуть, дає мені заспокоїтися, спостерігає. Відволікається на телефон. Прочитавши повідомлення, схвально хмикає.

- Ну як ти? - не витримуючи першим, запитує Лев.

- Вже краще, набагато краще, - намагаюся при колишньому не виглядати ще більш жалюгідною.

Замовив для мене чашку з капучино. Пам'ятає, чи що, яку я каву люблю?

Ще й тістечко принесли на тарілочці. Ото вже не думала, що колишній у своєму новому статусі олігарха знайде час мене погодувати.

Хоча... в парку він теж якось раптом опинився поблизу…

Лев посуває до мене тарілку з десертом, і випадково торкається моєї руки. Швидко не прибирає долоню, накриваючи мої прохолодні пальці. Здригаюся. Швидко забираю руку. По тілу пробігла вогняна блискавка. Від кінчиків пальців до голови. Опускаю очі, боюся, що помітив, як я покриваюсь рум'янцем.

Доросла адже жінка, мати. А лише невинний дотик колишнього негідника здригатися змушує.

Все-все. Ніяких дотиків, балачок.

Уявляю, що буде, якщо нас його наречена помітить. Мало мені проблем? То ще подавай!

- Ой, мені ж треба на роботу, - піднімаюся, і виглядаю через вітрину кав'ярні на вулицю.

- Його провели, не хвилюйся, - Лев кидає байдужим тоном, як само собою зрозуміле.

- Як провели? Куди?

- У якийсь автобус закинули. Не питали, чи туди він їхати хотів. Але твій родич довго з нього виходити не захоче.

О так... Ростик був сильно наляканий.

Таким крутим здавався. Все-таки менеджер у фірмі, а не, як я, продавець у крамниці. Цим він теж встиг вколоти. Мовляв, що я розумію, раз така дурна. Треба слухати його з мамою, бо вони краще знають, як правильно робити.

- Далеко не поїде, - гірко зітхаю.

- Крамниця теж на місці залишиться. Вип'єш кави з тістечком, тоді відпущу.

- Якщо піду, мене теж у невідомий автобус закинуть? - з викликом питаю, хоча внутрішньо, ох, як напружилась.

Лев сміється. Теж мені жартики!

- Варю, не вигадуй зайвого. Розповідай, чому він тобі погрожував? Що це за родичі такі, якщо вони тебе сильно лякають?

Ти мене теж лякаєш…

З'явився з нізвідки, з питаннями пристаєш.

Але я все ще сиджу не через страх. Лев мені допоміг від двоюрідного гада хоч ненадовго позбутися. Наваляв йому міцно, звичайно. Але так вже Ростик дістав, я сама багато разів уявляла, як йому вріжу. Виходить, Лев це бажання виконав за мене.

- У нас непрості стосунки, - починаю, не вдаючись у подробиці. - Тітка з сином не залишають мої нерви у спокої. Але, послухай, навіщо тобі чужі неприємності? Ти ж багато пропустив, Леве…

- Я бачу, - киває задумливо.

І так впивається карими із золотим розсипом очима, ніби сканує, намагаючись розібратися у всьому за одну мить.

- Та я не скаржуся, все у мене добре, - додаю поспішно, поки «сканер» колишнього навиворіт не вивернув. - І я тішусь за тебе. Вродлива наречена є, домігся кар'єрних висот. Даремно ти взагалі на мене час витрачаєш.

- Даремно чи ні, дозволь мені вирішувати.

Не дозволю!

Вголос не сказала, але голосно подумала.

- Варю, ти все ще не хочеш дізнатися, чому я поїхав?

Двома руками хапаюся за чашку з капучино. П'ю. Всім виглядом показую, що нема чого брехнею добивати. Все одно не повірю. Він був моїм усім і кинув. Ніколи йому цього не пробачу. Саме він розтоптав у мені довіру до чоловіків.

- Гаразд, запитаєш сама, коли відчуватимеш, що готова почути.

- Дякую за дозвіл, - пирхаю.

Навіщо він так виражається, ніби я ще випрошувати буду. Не дочекається, от це вже точно.

Добре, що ще про сина не питає. Сподіваюся, забув.

- Варю, у мене все теж непросто. З боку, щоправда, здається по-іншому. Краще скажи, Марк згадував про мене?

О, ну тільки подумала…

***

ПРОДОВЖЕННЯ

***

Роблю вигляд, ніби насолоджуюся десертом. Інакше вийде, як на допиті сиджу. Тістечко смачне. Дороге, напевно. Крем приємною хмаринкою тане в роті. Лев не тисне, але кожне його слово занадто гостро в мені відгукується. А погляд, чого тільки вартий його левиний погляд. Мені ж, як загнаній лані, хочеться втекти в укриття.

- Ні, він швидко забуває незнайомців. У нього ж є я і Діма.

- Зрозуміло, - бурмоче крізь зуби та лізе в кишеню піджака. - Тримай візитку. Дзвони, якщо допомога знадобиться з родичами.

- Дякую, але…

У цю мить офіціантка з сяючою посмішкою підходить, забирає порожній посуд. До мене тільки доходить, що я збиралася гордо не пробувати нічого. Виходить, все випила, з'їла. Навіть ложечку облизала. Засоромившись, закидаю в сумку візитку. Все одно йому не подзвоню.

Пропоную заплатити за себе. Лев не дає мені таку можливість. Карткою розплатився. А мої гроші наказав у гаманець самій закласти, щоб йому допомагати не довелося. Ну авжеж, він такий, що допоможе.

Виходимо з кав'ярні. Я на старті, до втечі від минулого готова.