Розділ 5

Ну і ну! Ото справи…

Вже здається, недарма Лев переслідує. То що йому треба? А може, і біля парку опинився зовсім невипадково? Що як, халепа з водою не сталася лише через дитину.

Нова думка так лякає, що я наздоганяю Дімку.

- Прикинься, будь ласка, татом Марка, - прошу друга.

- Татом Марка? - перепитує він з глибоким придихом, начебто я йому тут валізу зі скарбами пропоную.

- Так, зглянься, допоможи по-дружньому. Якщо що, ти - тато Марка, я твоя дружина. Звичайна сім'я на недільній прогулянці.

- Перед ним? - киває Діма мені за спину.

Не повертаюсь, але відчуваю, хто там стоїть. Очищами тисне, заважає спокійно дихати лише однією своєю появою.

- Угу, - киваю. - Це мій колишній, ну так треба, інакше взагалі не відчепиться.

- Стривай-стривай, - мружиться Діма, придивляючись до Льва. - Авжеж! Це твій колишній негідник, нахабний мажор! Я ж пам'ятаю, як він приїжджав за тобою в універ, а ти так летіла до нього, що мало зі сходів не падала.

- Ну дурепою була, все ж у минулому, - нервово відмахуюся, спостерігаючи за сином.

- Добре, все вірно. Минуле тобі повертати не треба, - друг мене в цьому підтримує.

А потім... обіймає за спину та міцно притискає до себе.

- Дімко?

- Ну парочка ж ми. Якось йому треба показувати.

- Гаразд, давай, якщо так треба, - погоджуюсь, адже сама попросила.

Ніяково себе почуваю, це дуже м'яко кажучи.

Налаштовуюсь ігнорувати нареченого і наречену. Після гірок відразу підемо. Обіцяла Марку ще кінотеатр. Тільки про це краще не знати Льву з його намоклою красунею. У них є можливість через день літати на Мальдіви, нічого наші маленькі радості відбирати.

- Мам, Дім, підемо? На гірки хочу! На гі-і-ірки! - син проноситься повз Лева з солодкою ватою на палиці.

І... нова халепа трапляється!

Єві знову не щастить. Чи то вона невдачлива така, чи то ми так погано впливаємо.

Марк з розбігу врізається в уже й без того постраждалу брюнетку. Тепер на її молочного кольору піджаку прилипла хмаринка солодкої вати. Верески, крики, лайки, програма все та ж.

Швидко відправляю Діму з Марком на гірки. Сама не йду, мені треба стежити за підозрілою парочкою. Проводжаю сина до самого атракціону, і відходити нікуди не планую. Взагалі б сховалася, але синок мене буде шукати - аби помахати на висоті.

- Варю, ти турботлива мама, - поруч з'являється Лев, обдаровуючи компліментом із загадковою посмішкою.

З чого б йому посміхатися?

Насупилася, руки навхрест склала перед собою. Нехай бачить, що я йому тут аж ніяк не радію.

- Дякую. А ти, отже, турботливий наречений, - вичавлюю з себе. - До речі, наречена тебе шукає, напевно.

Лев байдуже хитає головою.

- Ні, я її відправив відмиватися. А з тобою хто, крім сина?

Як хто? Ми що, даремно обіймалися?

- Тато Марка і мій коханий чоловік, Дмитро.

Ось тобі, викуси.

- Я-ясно... - тягне задумливо Лев. - Твій син чомусь називає тата на ім'я. І як у вас Марк вийшов настільки на батьків не схожий?

- Е-е... бо в дідуся ж.

- В якого дідуся?

- Леве, а ти не надто багато ставиш запитань?

Правильніше запитати - чи не знахабнів ти, колишній?!

- Ти мало відповідаєш, тому питаю, - багатозначно гмикає, переводячи задумливий погляд на атракціон. - Варю, ти помиляєшся, якщо думаєш, що я всі ці роки не знав нічого про тебе. Заміж ти не виходила.

Пф!

Такий удар під дих, що й віддихатися ніде.

- Дитину народити мені це не завадило! Змогла ж завагітніти від свого хлопця, як бачиш?

- О так... бачу, змогла, - з такою інтонацією вимовляє, начебто ще розібратися тут треба. - Я знав багато, але тільки не про твого сина. У нашому минулому я вчинив так, заради твоєї безпеки. Хочеш причину дізнатися?

- Ні! Не хочу! Залиште свої причини для нареченої, пане Чернявський.

Тобто, раніше нічого тобі, Варєчко. Скупе повідомлення: “Пробач, маленька, якщо зможеш, і прощавай".

Не пробачила. За всі роки без нього, так і не змогла пекуча образа повністю згаснути.

Ще був переказ на моє ім'я великої суми грошей... Ну я тоді настільки злилася, що зажадала в банку направити назад переказ відправнику. Щоб подавився тими грошима. Щедрою подачкою хотів відкупитися від мого розбитого серця.

Зараз би, напевно, не стала... То я нехай, де завгодно виживу. Сина шкода, якщо залишиться без своєї кімнатки, без звичного життя, на знімну квартиру левова частка моєї зарплати піде. Але що вже думати. Подачку повернула, тоді і бабуся була ще жива.

Синок біжить до мене після гірок.

Прошу, як людину, колишнього:

- Не затримуйся, йди. Годі ворушити минуле. Для тебе в ньому не залишилося місця!

Все, Марк підбігає із задоволеним вереском. Не можу більше нічого такого при ньому казати. Тільки поглядом прошу зникнути знахабнілого колишнього.

- Марку, біжи до мами, - розкриваю руки.

Але синок пролітає у мене під руками. Вистрибує біля Лева, і хапає його за штанину.

- Дядько, а ти вмієш у стрілялки грати? Он там, - показує на намет з тиром.

Лев сідає навпочіпки, порівнявшись з малюком.

- Вмію! Хочеш, найкращий приз для тебе звідти дістану?

- Хо-о-очу! - із захопленням кричить Марк. - Дімка погано грає у стрілялки, - чесно здає мого однокурсника.

- Тоді чого стоїмо, приз вже чекає на тебе! - не відмовляє Лев, піднімається і простягає Марку руку.

Син береться.

От скільки разів казала, не можна нікуди ходити з незнайомими дядьками? Та й Марк у мене йде не до всіх, тільки з близькими дуже контактний. Якщо відчуває злість, то як може, намагається відсіч давати. Цьому я його не вчила. Здогадуюся, від кого запальний характер передався.