Розділ 6

Мюнхен зустрів нас зливою. Тільки-но вибравшись з аеропорту, ми майже відразу залізли у чекаючий на нас автомобіль. Але промокнути я все одно встигла.

– Gute Nacht, Herr Karimow. (Доброї ночі, пане Карімов (нім*)

– Hallo, Richard. (Привіт, Річард)

– Soll ich den Ofen einschalten? Frau ist nass. (Можливо включити піч? Фрау промокла)

Карімов кинув на мене швидкий погляд та кивнув молодому хлопцю, схвалюючи його пропозицію.

Дякую хоч не змусив мерзнути, погода тут видалася насправді так собі.

Половину шляху ми їхали мовчки, слухаючи стукіт крапель об дах автомобіля, і я мріяла тільки про одне – скоріше опинитися у номері готелю. Може, все буде не так вже погано. Два дні пролетять швидко і ми повернемося додому.

Дуже хотілося включити телефон та подивитися, чи не написала мені щось подруга, але я вирішила, що краще не ризикувати і зайнятися цим у номері.

Машина заїхала в житловий комплекс і, проїхавши через пару шлагбаумів, зупинилася біля великого двоповерхового будинку, який практично повністю був із темного скла.

Я трохи захвилювалася. На готель було мало схоже.

– Приїхали, – промовив Карімов, і я перевела на нього запитальний погляд.

– Куди приїхали?

– Додому.

– Додому? Але я думала…

– А я хіба не сказав? Зовсім із голови вилетіло. Так, ми житимемо ці дні в мене вдома.

+++

– Це твій будинок?

– Мій. А що тебе так здивувало?

Справді, що?

Може, те, що у моєму світі люди не мають по декілька будинків у різних країнах. У моєму світі люди платять кредит за квартиру та щасливі, коли це вдається зробити на п'ять років раніше. А тут такі хороми! Справжна розкіш.

Втім, що ще чекати від людини, на рахунку якої неймовірні суми.

"А ти весь минулий рік відкладала гроші, щоб віддати сина в пристойний дитячий садок. ЙОГО сина".

– То що тебе збентежило? – повторив запитання він, і я відволіклася від своїх не дуже райдужних думок.

– Колір шпалер. Занадто веселий для твого характеру.

– Твоя кімната нагорі, наприкінці коридору праворуч.

Кивнувши, я піднялася нагору і перше, що зробила, опинившись вдалині віч-на-віч із самою собою, це включила нарешті телефон.

Там на мене чекали щасливе селфі – моя найкраща подруга обіймала свого сина та Артемку. Усі показували висунуті язики синього кольору. А ще вони тримали гори блакитної солодкої вати у руках.

Як би я хотіла опинитися там поряд із ними…

Майнула шалена думка, може, варто все розповісти Рустаму... Не те, що це його дитина, а просто, що в мене є син. Це багато в чому розв'яже мені руки. Можна навіть сказати, що це дитина мого колишнього Дениса чи ще чиясь.

Нас поділяють цілі три роки! Кожен з нас мав своє життя. Між іншим, я теж не знаю досі, що відбувалося в нього. Ми не повинні виправдовуватися один перед одним.

Так, терміни дуже сильно збігаються, але без ДНК-тесту нічого не довести! І я зроблю все, щоб у нього не виникло навіть думки вирішити зробити цей клятий тест.

Натхненна розкрити хоч би наполовину свою головну таємницю я швидко прийняла душ та лягла спати. А вранці спустилася вниз, до сніданку.

Карімов сидів біля великого овального столу і з насолодою пив каву. Аромат витав по всьому приміщенню, і я раптом зрозуміла, наскільки голодна.

– Доброго ранку, – буркнула під ніс та відкрила холодильник. На подив він був сповнений.

Чи то Рустам розпорядився підготувати все до його приїзду, чи то хтось вирішив це за нього…

Десь усередині, на самих задвірках підсвідомості, майнуло щось схоже на ревнощі.

Адже я гадки не маю, чи живе тут хтось ще.

Я ненавиділа себе за подібні думки, але нічого з ними вдіяти не могла. Колись я кохала цього чоловіка.

– Добре. Хатньої робітниці зараз немає, – кинув він, відпиваючи свій напій. – Прийде лише після полудня.

– Хочеш сказати, що зварив каву сам? – Я недовірливо скривилася.

– А на твою думку, у мене зовсім немає рук?

Заперечити я не могла, як би того не хотіла. Адже в пам'яті були живі спогади, як колись, коли ми ще були разом, він кілька разів готував мені сніданок та приносив прямо до ліжка.

Тоді ми кохали один одного… чи вірніше мені так просто здавалося.

– Тоді я буду подвійний еспресо, – я дозволила собі знахабніти.

Кинувши на мене повний подиву погляд, він таки підвівся та ввімкнув кавоварку. Потім дістав пульт та через мить їдальню заповнив рівномірний щебет телевізійної передачі. Причому нашою рідною мовою.

Цей сонячний ранок так сильно нагадував одне з тих наших нечисленних спільних, що в грудях стало нестерпно боляче.

Все могло скластися інакше. У мого сина міг бути батько. Але не склалося.

– ...Зрештою режисер Густав зумів відстояти батьківство над малюком Куртом.

Почула я голос диктора, і слідом показали кадр з матір'ю, відомою німецькою актрисою, яка зараз кричала та плакала:

– Він просто забрав у мене моє маля! Звісно, хто він та хто я! У кого більше грошей, той і має рацію!

Десь у грудях утворився тягар. Я кинула швидкий погляд на Карімова, і він як на зло його спіймав.

– Співчуваєш їй? А даремно. Ти читала, що про неї пишуть? Підстилка, яка лягає під кожного, щоб отримати роль! Тим паче в них хлопчик. Нормальне виховання у такому разі може дати лише батько. Я теж вчинив би так само.

Ковток кави став поперек горла. Усі ті зачатки більш-менш світлого одразу ж випарувалися під вагою його слів та народжене уночі рішення розповісти йому про сина зникло.

Тепер я ще більше переконалася, що Карімову в жодному разі не можна дізнатися про Артема.

Інакше… я вже точно втрачу свого сина назавжди.

– Мій хлопчик повернеться до мене! – продовжувала кричати актриса, заливаючись сльозами, і простягала руки вперед, ніби намагалася обійняти дитину. – Я вірю, справедливість має перемогти! Виродок, віддай мого сина!