Розділ 5

Вночі я так і не зімкнула очей, ворочалася в ліжку, прокручуючи в голові найгірші варіанти розвитку подій. Чим більше думала, тим гірше почувалася. Розуміла, що опинилася в безвиходній ситуації.

Якщо інформацію про мого сина не використовує Залмаєв, то Карімов сам дізнається правду. А може, вже дізнався? Просто затіяв чергову гру заради розваги. Спершу вдав, ніби мене не впізнав, тепер поводиться так, ніби не підозрює про існування Артема. Від такої людини можна очікувати все, що завгодно.

І як тепер бути? Тут залишалося лише сподіватися на те, що Карімову набридне ця забава, він знову забуде про мене та не з'ясовуватиме ніяких подробиць.

Я вперше не хотіла їхати на роботу. Зазвичай поспішала туди, відчувала ентузіазм, а тут буквально опускалися руки. Перед офісом знову вишикувалася низка величезних чорних позашляховиків та купа бугаїв.

Карімов вирішив і свій офіс сюди перенести?

Я піднялася вгору та біля входу зіткнулася з директором.

– Аню, ви мені потрібні, – вона підхопила мене під руку та потягла до свого кабінету. – На хвилину. Там на вас чекає Рустам Тигранович. Намічається новий проект, але подробиці дізнаєтесь від нього. А я просто вважаю за потрібне попередити.

– Про що?

– Ви питали про розтрату, – сказала та розкрила пухку папку, демонструючи мені документи. – Я підготувала відповідь.

Єдиного погляду вистачило, щоб уловити суть.

– Це що, – шоковано промовила я. – Ви вирішили повісити всі свої тіньові схеми на мене? Якщо почнеться розслідування, то правда випливе. Вам не вдасться підставити невинну людину.

– Час покаже, – знизала плечима директор. – Самі знаєте, як система працює у нашій країні. Всяке буває. А схеми серйозні, я ж не лише для себе гроші приховувала. Тут і кілька чиновників підключено, і ще багато хто.

– Але я ніяк тут не замішана!

– Аню, – посміхнулася. – А документи? Але не хвилюйтеся, я ж ніщо з цього не пускатиму в дію. Це просто для гарантії на майбутнє. Жодних звільнень, зрозуміло? Карімов хоче бачити вас на ключових проектах. Намагайтеся виконувати його побажання.

Я вийшла з кабінету.

Чудово. Тепер шляху назад точно немає. І нехай ідея зі звільненням навряд чи допомогла, я втратила шанс її використати. Ще й директорка підготувала на мене фейковий компромат.

Я відчувала, що Карімов остаточно доб'є новим проектом. І не помилилась.

– Увечері вилітаєш зі мною до Мюнхена, – холодно кинув чоловік, варто було мені переступити поріг. – Збери валізу. Я надішлю авто.

– Мюнхен? – У мене очі округлилися від шоку. – Ми мали обговорити новий проект.

– А це він і є.

– Я не оформлювала візу.

– Отримаєш її в аеропорту.

Карімов все вже влаштував та ставив перед фактом.

Чорт. Та що він несе? Який ще Мюнхен? Я не можу кинути Артемку та поїхати невідомо куди.

– Я не поїду, – сказала твердо.

– А я хіба питав? – Карімов знущально вигнув брову. – Ти не можеш мені відмовити. Сама не зберешся? Силою доставлять.

– Ти не маєш права так зі мною поводитися, – сміливо зустріла його палаючий погляд. – Я можу працювати віддалено. Немає необхідності летіти до Німеччини. Що це за проект взагалт?

– Я маю на тебе всі права, – викарбував Карімов та різко підступив ближче, змусив мене задихнутися від такого різкого руху. – А ти чого так напружилася? Переживаєш, що твій залицяльник засумує?

– Моє особисте життя тебе не стосується.

– Нехай, – усміхнувся. – Але ти летиш зі мною до Мюнхена. Розважатимеш мене вечорами.

Ну знаєте…

Звичайно, про його жорсткий характер я не просто чула – я якийсь час жила з цією людиною, але щоб бути настільки непохитним та цинічним!

Я дуже хотіла продовжувати гнути свою категорічну лінію, але його натиск буквально позбавив мене точки опори.

З ким я залишу дитину? Не візьму ж його з собою!

Одна справа залишити з нянею на якийсь час, на пару годин, і зовсім інша полетіти мінімум на добу! Я ніколи не розлучалася із сином на такий тривалий термін. Та й летіти з Карімовим кудись, бути віч-на-віч... Ні, не хочу. Виявилося, спогади ще надто свіжі.

– Я справді не можу полетіти. За особистими обставинами.

– Поки ти працюєш на мене, про особисте можеш забути.

– Тоді я звільняюсь!

– Впевнена, що тобі вдасться це зробити?

А який у нього був вигляд... Немов у переможця. Сидів на своєму величезному чорному шкіряному кріслі наче на троні. Біла сорочка, костюм за нечувані гроші, дизайнерські туфлі.

Гарний. Похмурий. І абсолютно безжальний.

– Та що ти за людина така, Карімов? – Не стрималася. – Я думала, що помста – не про тебе. Що ти вище цього!

– А хто сказав, що я мщуся тобі, га? – Він підвівся з крісла і, обійшовши чорний овальний стіл, буквально задавив своєю енергетикою, що збивала з ніг.

Він стояв занадто близько.

Точно якесь прокляття.

– Якщо не помста, то що це тоді? – гордо задерла підборіддя, дивлячись прямо в його диявольські очі. Нехай не думає, що я так легко здамся. – Ми ж були колись разом, а тепер ти напевно хочеш отруїти мені життя.

Він раптом засміявся, оголивши міцні білі зуби. І я достеменно знала, що це подарунок природи, а не заслуга дантиста.

– Ти забагато береш на себе, тобі не здається? – Запитав він, не стираючи з губ аж ніяк не добру посмішку. – По-твоєму, всі ці три роки я тільки й думав про те, як тобі помститися? Ти начебто ніколи не була дурепою. Хитрою – так, але не дурепою. Я впевнений

– І в чому ж полягала моя хитрість?

– А ще ти була непоганою актрисою.

– Те саме я можу сказати про тебе! Ти теж добре вдавав, що в тебе є до мене...

Ледве не вирвалося "якісь почуття", але я вчасно себе стримала. Нема чого ворушити поховані спогади. У мене є від нього син, так, і дякую йому за це. І на цьому все.

– То що в мене до тебе? – Він перестав усміхатися та підійшов ще на півкроку ближче. – Ти не домовила.