Розділ 4

– Я хочу звільнитись!

– Що? Це в якому сенсі?

– У самому прямому!

– Тобто, як? Аню, що сталося? – директор явно не розуміла, що відбувається.

Зізнатись, я сама не розуміла, це якийсь сюрреалізм, не інакше.

Карімов викупив наш фонд тільки щоб познущатися з мене, це ж очевидно! І це було дивно, бо з чого б раптом? Навряд чи справа в помсті, якби він хотів якось мені помститися, то вже зробив би це протягом цих трьох років. Та й помсти за що? Я й досі не знала, що зробила такого жахливого. Через що того дня, коли я хотіла повідомити його про свою вагітність, на мене обрушився його невиправданий гнів.

Спершу я хотіла це з'ясувати, хоч і не розуміла яким чином, але відчайдушно хотіла. Щоб виправдати себе, та хоча б просто зрозуміти. А згодом відпустила цю ідею.

Раз вигнав – ніколи не кохав.

Він поводився так, ніби я зробила щось насправді жахливе: зрадила його якось, обдурила чи переспала з іншим. Але ні, нічого такого й близько не було. Швидше за все він просто хотів мене позбутися та не знайшов способу краще, ніж звинуватити в тому, чого не було. Спосіб дрібний і не заслуговує на повагу, і мені завжди здавалося, що він на подібне не здатний. Ох, дурненька. Як сталося, я зовсім не знала цього чоловіка.

Перед очима стояв його погляд. Жорсткий. Трохи цинічний. Прямий. А ще начебто небайдужий… Наче він говорив не зовсім те, що хотів. Наче десь глибоко в серці… хоча чи є воно взагалі? Навряд чи.

– То що це ще за така історія зі звільненням? – Спіймала мене за лікоть директорка, і мені довелося змушено зупинитися. – Працювати з людьми твоє покликання! Тобі ж подобалося тут.

– І досі подобається.

– Хвилюєшся через нового керівника, чи що? Та облиш, гадаю, йому й справи не буде до нас, інакше нас би вже виперли.

Це так. В точку. Але вголос я цього, звичайно, не сказала.

– Це все хвилювання, Анюте, я тебе розумію, – Тетяна Олександрівна змінила тон на дружній і немов подружка підхопила мене під руку. – Новий проект грандіозний, сама дуже хвилююсь.

– А що за тіньові схеми? – У лоб запитала я, і директорка помітно зблідла.

– Ти це про що?

Далі й питати не треба було, очевидно, що вона відмиває якусь частину грошей. Залишає собі. Карімов мав рацію. Все-таки він як ніхто інший вміє розумітися на людях.

Стало страшенно прикро. І за себе, що була така наївна, і за будь-кого з тих, кого і так уже обділило життя, а тепер ще ця жінка…

Але в одному вона мала рацію – я дуже люблю свою роботу, насправді хочу приносити користь людям, і хто якщо не я розбереться у цій чехарді з вкраденими коштами. Вже точно не Карімов.

Я мушу залишитися тут. Піти зараз – показати свою слабість. Зрештою, якщо він захоче знайти мене, то неодмінно знайде, і дізнається про те, що захоче, як би ретельно я це не приховувала. І не важливо, працюватиму я тут чи десь ще.

– Не беріть на думку, Тетяно Олександрівно, я реально перехвилювалася, – видавила усмішку. – Ще наш новий суворий бос налякав.

– Налякав? Хіба? А на мою думку він дуже цікавий чоловік, – обличчя злодійки раптом почервоніло. – Була б я років на двадцять молодша…

Вона манірно засміялася, а я кинула погляд на другий поверх і побачила за прозорою стіною Карімова. Він стояв, заклавши долоні в кишені штанів і дивився прямо на мене.

Все-таки він справді неймовірно гарний, сволота, і за це я ненавиджу його ще більше!

Втекла з кабінету навіть не глянувши, чи є на його пальці обручка.

Думати про те, що він одружений, зовсім не хотілося. Він мені не потрібен, ні, але... Я була рада і не рада одночасно, що в мережі немає жодних згадок про його особисте життя. Так би я хоч знала... А втім, не хвилює мене його життя, хай уже просто дасть мені спокій! Думає, що я кручу з якимось багатієм заради грошей? Нехай. Аби не надумав глибоко копатися в моєму житті. Адже як би я не намагалася приховувати Артемку, він дізнається, якщо захоче.

Так, те, що це його син він не може знати – ну є в мене дитина, і що? Хоча малюк так сильно на нього схожий… і вік… Звичайно, він все одразу зрозуміє. Неможливо не збагнути!

– А ось і він, – перехопила мій погляд Тетяна Олександрівна і схвально закивала. – Красень, ух! До речі, маля твоє чимось його нагадує. Мабуть, папка його теж гарячої крові, у? – І грайливо штовхнула мене в бік.

І ось тепер зблідла я. Навіть сторонні люди помітили… Я пропала.

– Добре, мені час. Приїду пізніше зі звітом.

Притиснувши до грудей сумку, в якій ховалося найцінніше – фото сина, я відірвала погляд від батька своєї дитини та швидко попрямувала на вихід. Просто щастя, що в мене заплановано один невеликий захід у найближчому ресторані. Є легальна нагода піти.

Вже наближаючись до дверей, що обертаються, я цілком виразно відчула чийсь пильний погляд. Обернулася. Ну звичайно – Карімов, як і раніше, стояв біля панорамної стіни і буравив мене своїм диявольським поглядом.

+++

У ресторані не дивлячись на досить ранню годину було напрочуд багатолюдно. Столи були зайняті в основному чоловіками в строгих ділових костюмах, втім, не дивно, ресторан "Краб" знаходився прямо навпроти величезного бізнес-центру, і багато хто користуючись нагодою поєднував приємне з корисним.

Я б ніколи не дозволила собі відвідати таке місце, та тут цінник на найпростіший салат приблизно такий же, скільки я витрачаю на себе та дитину на тиждень! Але люди, які почали спонсорувати наш фонд, не звикли собі ні в чому відмовляти. Переважно це серйозні підприємці, бізнесмени, власники акцій прибуткових корпорацій. Не знаю, що спонукало їх допомагати знедоленим – можливо мода на благодійність, яка нещодавно увірвалася в наші реалії? Я про це не думала. Головне, що наші підопічні цю допомогу отримували та ставали щасливішими.

– Ганно Іванівно, радий вас бачити, – підвівся з місця Іван Сергійович – місцевий чиновник. Він разом із сином першим включився до проекту, перетягнувши до нас чимало відомих особистостей. – Ви як завжди прекрасно виглядаєте.