Розділ 2

Я впізнав її одразу. Кинув погляд на сцену – та пропав. Знов повівся як чортів ідіот. Тільки глянув на неї та калюжею розтікся. Як у вир із головою. Ніби й не було жодного шахрайства, ніби дівчина не брехала мені, не зраджувала, не розводила на почуття. Життя нічого не навчило. У бізнесі я завжди думав тверезо, діяв жорстко. А тут з нею це ніколи не працювало.

Моя єдина слабкість. Вразливе місце. Ось ця проклята дівка, яка віщає всяку нісенітницю в мікрофон.

Гаразд, говорила вона гарно. Зазвичай я такої нудьги не терплю, але тут раптом заслухався, все по суті. А ще її голос. Ніжний, дзвінкий, наче кришталевий. І огортає наче шовком.

Клята дівка. Як тільки вона примудряється так вміло крутити мужиками?

Я бачив, особисто спостерігав, як дурні навколо залипали на неї, облизувалися, слиною капали. Коротше кажучи, чинили все під стать мені самому.

Хоча дивуватися такому розвитку подій не варто. Їй же не звикати розводити мужиків на бабло та на емоції. Вона завжди вміла заворожити, пробиралася під шкіру, до самого нутра добиралася та жалила.

Холодна розважлива стерва.

А я наївний дебіл до останнього відмовлявся вірити. Чіплявся то за одне, то за інше. Сподівався на помилку, але ні – факти чітко підтверджували її провину.

Така невинна на вигляд, а насправді зміюка.

–...Проект представить Ганна Лазарєва, – долинув до мене голос асистента, поки я переглядав документи, краєм вуха слухаючи черговий звіт.

– Що? – запитав я. – Яка ще Лазарєва?

– Ганна Іванівна, – була відповідь.

– На який час запрошення?

– Сьогодні, вісім вечора, – відповів помічник. – Але ж ви вже відмовилися від участі у цьому заході, Рустаме Тиграновичу. Попросили короткий звіт за ключовими пунктами програми та наказали надіслати їм гроші, якщо це справді благодійний фонд, а не каламутна контора для відмивання грошей.

– Я буду, – кинув похмуро. – Тільки підтверджувати мою присутність не треба.

Дурниця, звичайно. І чого мене понесло сюди? Спочатку просто вирішив перевірити здогадку. Вона то насправді або ні. Раптом просто тезка?

Всі ці роки я не стежив за нею, нічого не з'ясовував, не наказував збирати жодних досьє. Відпустив. Постарався забути. Тільки ні чорта не вийшло.

І остаточно я зрозумів це сьогодні, коли стояв і дивився на неї, відчував дике бажання схопити, стиснути, загорнути в обійми.

Пальці обпалило. Так сильно тягнуло доторкнутися до неї.

Я вирішив піти. Просто втекти як останній боягуз. Так. А що ще я міг би зробити? Помститися їй? Покарати за ту брудну брехню? За зраду? Ну ні, тільки покидьок помститься жінці.

Я тоді викреслив її. Нічого не зробив.

А тепер вона пробудила в мені все те, що я намагася знищити, за мить повернула назад у пекло.

Стерва.

Я дочекався кінця її промови, а потім попрямував до виходу, правда піти одразу не вийшло. Довелося перекинутися парою фраз із партнерами з бізнесу.

І тут ця дівка сама на мене налетіла. Врізалася, ніби впечаталася у моє тіло. Пройшлась так, що всередині все закипіло.

Випадково, звісно. Або ні? Як одержимий я вдивлявся в її очі та нічого не міг розібрати. Знову гра? Правда?

– Скільки? – Запитав ціну прямо.

– Ви про що? – Зобразила з себе ангела.

– За ніч.

Вона облила мене тим чортовим апельсиновим соком. Крутнулася на підборах та полетіла геть від мене. Молодець, методи не змінила. Колись я і повівся на це. На гордість та неприступність.

Лише сьогодні Лазарєва обрала нову жертву.

Байсаров. Майбутній банкрут. Ні, зараз його справи йдуть чудово, але через місяць він у мене стане ніким. А може, й за тиждень. Розорю цього гада.

Якого біса він з нею так балакає? Чого витріщився?

Я рушив уперед. Дівка одразу відчула небезпеку, помчала геть, загубилася в проклятому натовпі. Я наздогнав її на виході. Та ще й не одну. Вона вже зачаровувала чергового ідіота, який ловив кожне її слово та слухняно заглядав їй до рота.

– Я купив капучино у твоїй улюбленій кав'ярні, – придурок простяг їй картонну склянку.

А вона посміхнулася так, ніби дістала в подарунок діаманти.

Каву їй купив. Ха. Вітаю. Ну, а я куплю її саму. І начхати на ціну. Заплачу скільки завгодно. Ця дівка знову буде моєю. І начхати, згодна вона або ні.

=АНЯ=

Єгор акуратно вів машину, розважаючи мене байками та намагаючись якнайсильніше залучити до розмови. Я бачила, як він бажає перетягнути мою розсіяну увагу на себе та відчувала провину за те, що подумки знаходилася зовсім не поряд з ним.

Карімов, чорт би тебе забрав! Впав же ти на мою голову знову! Коли я вже змирилася, почала вчитися жити заново.

Він зовсім не змінився за ці три роки, ніби й не було цього часу зовсім. Я ж, напевно, навпаки – змінилася до невпізнання, якщо він мене не впізнав.

Або впізнав, але навіщось вдав, що ні?

Може, тим самим він хотів показати мені ще раз, наскільки я в його житті займала непомітне місце? Він такий, може. Вміє зачепити. Натиснути на больову точку. Принизити. Але я думала, що тільки з конкурентами він такий, виходить, що і в коханні.

І відразу стало смішно від своїх думок. Кохання… наче він мене колись насправді кохав. Коли кохають, не викидають на вулицю, навіть не дозволивши сказати й слова на своє виправдання. Я так і не зрозуміла тоді, що зробила такого жахливого. Він говорив про якийсь дзвінок, що то був мій голос. Що його люди відібрали чийсь телефон і там були якісь записи, що мене викривали… У чому? Напевно, ці питання так і залишаться без відповідей. За три роки я з цим уже встигла змиритись. А ось відпустити його...

– ...Він каже – проект буде мій, уявляєш? Прямо мені в обличчя! Говорили мені, що він зухвалий тип, але щоб настільки! – втрутився в хаос думок голос Єгора, і я обернулася, стискаючи в руках склянку кави. – Ти знаєш його?