Розділ 18

Я зачиняю двері квартири на всі замки, повертаю ключ двічі й нарешті спираюся спиною на холодну деревину. Видихаю. Здається, тільки зараз, опинившись у повній безпеці власних чотирьох стін, я дозволяю собі зробити перший нормальний ковток повітря за весь цей нескінченний день.

Врятувалася. Сьогодні я точно врятувалася.

Увесь день на об'єкті пройшов під знаком колосальної напруги. Я буквально шкірою відчувала на собі важкий, проникливий погляд Яроша. Він наче рентгеном намагався просвітити мене, знайти хоч якусь шпаринку в моїй обороні після мого вчорашнього зізнання. Але я трималася. Не сіла до нього в машину, поїхала з будівельниками, на майданчику не відходила від інженерів ні на крок і відповідала виключно сухою діловою мовою. Жодних емоцій. Жодних слабкостей. Магістр залізобетонних кордонів – це сьогодні про мене.

Добре, що завтра неділя. Я ще ніколи в житті так сильно не чекала на вихідний, як зараз. Мені потрібно за наступний тиждень швидко знайти компромат і звільнитися.

– Мама! Мама прийшла! – з кімнати вибігає моє маленьке, найнадійніше у світі заспокійливе.

Тимофій тупає босими ніжками по паркету й одразу врізається мені в ноги, обіймаючи своїми рученятами. Весь мій затиснутий у вузол стрес миттєво тане. Я опускаюся на підлогу, притискаю малого до себе й зариваюся носом у його м'яке волосся. Від нього пахне дитячим шампунем і спокоєм. Заради цього хлопчика я витерплю будь-якого боса-тирана, будь-які допити й будь-який страх.

– Привіт, мій хороший. Ти сумував? Як поводився? – усміхаюся, підхоплюючи його на руки.

– Я слухався! – Тимко гордо демонструє мені маленький пластмасовий самоскид, який міцно тримає в руці.

– Розумник мій. Іди пограйся ще трохи в кімнаті, а мама швидко переодягнеться і будемо вечеряти.

Я йду до спальні, змиваю з обличчя весь цей офісний макіяж, який служив мені бойовим розфарбуванням, скидаю сувору спідницю й блузку. Одягаю прості, затишні домашні штани та вільну футболку. Волосся, яке весь день було стягнуте в пучок, нарешті розпускаю, дозволяючи йому впасти на плечі. Оце і є справжня я. Не секретарка грізного Яроша, а мама, яка захищає свій маленький світ.

Заходжу на кухню, де пані Віра вже розігріває вечерю. Побачивши мене, вона тепло усміхається.

– Доброго вечора. Як поводився Тимко? Не вередував? – запитую, сідаючи за стіл і нарешті розслабляючи спину.

– Привіт, Мелісо. Та ні, спокійний був, – пані Віра витирає руки рушником і уважно дивиться на мене. – А ти як? Вдалося знайти щось на того Яроша?

Я мимовільно здригаюся від однієї згадки його прізвища, але швидко беру себе в руки.

– Один файл є, але цього занадто мало, щоб притягнути чоловіка до відповідальності. Тому продовжу пошуки. Наступного тижня його не буде в місті, це мій шанс.

– Успіхів тобі, – зітхає няня, збираючи свої речі. – Добре, я вже піду. Прийду в понеділок.

Проводжаю сусідку, зачиняю за нею двері й повертаюся до сина. Ми встигаємо спокійно повечеряти, і Тимко знову перебирається до себе в кімнату – там у нього розгорнута ціла автострада з іграшкових автівок. Я мию посуд під тихий лепет малого, намагаючись викинути з голови думки про компромат, суди й небезпечні ігри з вогнем.

Раптом тишу квартири розриває наполегливий дзвінок у двері. Я завмираю, ледь не випускаючи з рук тарілку. Серце миттєво прискорюється. Хто це? Пані Віра щось забула?

Залишаючи посуд, я виходжу в коридор. Окутане раптовою тривогою тіло слухається погано. Підходжу до дверей, підіймаюся на навшпиньки й заглядаю у вічко.

І те, що там бачу, змушує мою кров буквально застигнути в жилах. На порозі стоїть Ярош.

Ні. Ні-ні-ні. Що він тут робить?! – паніка вибухає в мені гарячою хвилею.

Я роблю глибокий вдих видих, намагаючись повернути обличчю вираз залізної леді, хоча пальці тремтять так, що я ледь спроможна впоратися із замком. Пам'ятаючи про обережність, я в жодному разі не збираюся відкривати двері повністю й пускати його всередину.  Прочиняю двері на кілька сантиметрів.

– Мироне Андрійовичу? – мій голос звучить занадто тонко, але я намагаюся додати йому сухості. – Що ви тут робите? Робочий день закінчився.

Ярош дивиться на мене через вузьку щілину. Його погляд ковзає по моєму ненафарбованому обличчю, по розпущеному волоссю, по домашній футболці й на секунду затримується на моїх губах.

– Може спочатку відкриєш двері, запросиш до себе? А то ти так швидко поїхала, Матвійчук, що я не встиг віддати тобі план роботи поки мене не буде, – його низький, гучний баритон відлунює в замкнутому просторі під'їзду.

Запросити до себе? Чорта з два! Усе всередині мене протестує проти його присутності.

Все ж відчиняю двері, але міцно застигаю на порозі. До квартири я його не впущу. Тільки не туди, де сховане моє головне вразливе місце.

Як раптом позаду лунає тупіт маленьких ніжок, від якого моє серце пропускає удар і падає кудись у прірву.

Ні, Тимку, тільки не зараз, благаю...

Малий підбігає, легенько смикає мене за край футболки й заглядає в обличчя:

– Мамо, ходімо гратися!

А потім, перш ніж я встигаю бодай зсунутися з місця, син переводить погляд на гостя й дивиться на чоловіка великими допитливими очами.