Розділ 17

Мирон

«Бо я всиновила його… У нас із чоловіком не виходило завести дитину...»

Усю ніч у моїй голові крутиться її тремтячий, але гордий голос. Я стою біля вікна у своєму порожньому, занадто великому будинку, палю одну цигарку за іншою й знову і знову прокручую в пам’яті кожну секунду нашої розмови. Меліса була затиснута в моєму кріслі, її маленькі долоні впиралися мені в груди, а в очах вирував такий коктейль із люті й паніки, що повітря між нами буквально тріщало від напруги.

Всиновила.

Ця відповідь б'є по мені як холодний душ, вибиваючи весь запас цинізму, який я готую для неї. Я шукав брудних таємниць. Моє власне минуле навчило мене бачити в жінках лише розрахунок, фальш та підлість. Але Меліса... схоже, вона не бреше.

Вона взяла на себе відповідальність за чужу сироту. І це, трясця, викликає в мені глуху, неусвідомлену повагу, яка водночас сильно дратує. Навіть більше, ніж я готовий собі зізнатися. Це несподівано додає їй чимало плюсів у моїх очах, хоча я все ще злюся на її зухвалість.

***

Зранку я приїжджаю на роботу трохи раніше восьмої, сподіваючись у тиші розібратися з думками. Раптовий стукіт дверей змушує мене відірватися від паперів. Я підводжу погляд на годинник – за п'ятнадцять восьма. Набагато раніше за початок офіційного робочого дня.

Повільно підходжу до прочинених дверей свого кабінету й застигаю. Меліса вже там. Вона стоїть біля свого столу – ідеальна, зібрана, у цій своїй суворій блузці й спідниці-олівці, яка так звабливо підкреслює стегна. Волосся затягнуте в бездоганний пучок. Жодної зайвої деталі.

Справжня залізна леді, якби не одне «але»: її пальці ледь помітно тремтять, коли вона поправляє папки, а погляд залишається напруженим.

Жінка явно чекає на продовження вчорашньої війни. Очікує, що я знову почну тиснути й допитувати про її колишнє сімейне життя. Пручається наперед.

Я штовхаю двері й виходжу в приймальну тримаючи в руці чашку з кавою. Рукава моєї сорочки закочені, і я бачу, як її погляд на секунду ковзає по моїх руках, а потім вона миттєво відступає назад, збільшуючи дистанцію. Починає вибудовувати свої «особисті межі», про які так голосно кричала вчора.

– Доброго ранку, Мелісо, – мій голос звучить рівно, без жодної зайвої емоції. – Прийшла раніше? Хвалю за совісність.

Вона мовчить, лише випрямляє спину й піднімає підборіддя. Боєць. Мені подобається це в ній. Секретарка навіть не здогадується, що її вчорашня відповідь повністю змінила моє ставлення до неї й стерла більшу частину моєї підозрілості. Але показувати їй це я не збираюся.

Підходжу ближче, навмисно порушуючи той простір, який вона так старанно намагається відвоювати, і ставлю чашку на край її столу. Дихання Меліси збивається – я помічаю це за тим, як здригаються її ключиці. Вона все ще пам'ятає, як близько мої губи були від її власних. Пам'ятає і боїться повторення.

– О десятій у нас виїзна зустріч на об'єкті, – сухо переводжу розмову в ділове русло, спостерігаючи за її реакцією. – Поїдеш зі мною, потрібно буде вести протокол переговорів. Звісно... якщо це не порушує твоїх особистих меж.

На моїх губах з'являється тонка, іронічна посмішка. Я збираюся тримати її максимально близько до себе. Весь день. Ця дівчина зацікавила мене набагато сильніше, ніж мала би зацікавити звичайна секретарка, і я дізнаюся про неї все – крок за кроком.

Проте Меліса дивує мене знову. Вона не ніяковіє, не ховає погляд. Замість цього жінка спокійно дивиться прямо мені в очі, і в її погляді читається залізна відсіч.

– Я поїду на об'єкт разом із будівельним відділом, Мироне Андрійовичу, – її голос звучить як кришталь. – Хлопці якраз виїжджають на службовому мікроавтобусі о дев'ятій тридцять, там є вільне місце. Мені потрібно по дорозі звірити з ними кілька кошторисів, щоб не гаяти ваш час у дорозі.

Вона розвертається і сідає за свій стіл, відкриваючи ноутбук. Демонстративно перериває візуальний контакт. Оце так тактика. Втеча під прикриттям «робочої ефективності». Жінка настільки обережна, що навмисно відмовляється сідати в мою автівку, щоб не залишатися зі мною сам на сам у замкненому просторі. І це, в біса, зачіпає моє самолюбство набагато сильніше, ніж я очікував.

Весь день на об'єкті перетворюється на моє особисте пекло. Меліса – взірець професіоналізму. Ходить за мною з планшетом на відстані чітко прописаного метра, записує кожне слово інвесторів, жодного разу не дивиться на мене як на чоловіка. Тільки сухі, вивірені відповіді: «Так, пане Ярош», «Протокол готовий, пане Ярош».

Проте чим вищі її залізобетонні кордони й чим обережніше вона поводиться, тим сильніше мене тягне їх зламати. Щойно звучить моє фінальне слово на переговорах, жінка миттєво зникає разом із рештою колег. Навіть не дає мені шансу передати план справ на тиждень. А час підтискає – найближчі сім днів мене не буде в місті, і доручати цей графік комусь іншому я категорично не хочу.

На годиннику лише сьома вечора. Для візиту не надто пізно. Особливо, якщо знаю адресу підлеглої, а бажання побачити її в домашній, неофіційній обстановці стає майже нестерпним.