Розділ 16

Бляха, дурний мій язик! Казала ж собі, що буду обережною, що кожен крок у цьому офісі має бути прорахованим. А по суті – сама все зіпсувала. Язик без кісток! Сама ж розповіла йому, що маю дитину, і тепер моя таємниця фактично викрита. Ярошу з його зв'язками не складе жодних труднощів підняти реєстри й дізнатися, хто біологічна матір Тимка. А батько там усе одно не записаний...

Провалила я свою місію на раз-два. Молодчинка ти, Мелісо, просто браво! І компромат на цього залізного монстра не знайшла, і ще й головну таємницю допомогла йому на тарілочці піднесла.

Кабінет стискається до розмірів клітки, а дихання Мирона на моїй шкірі здається розпеченою лавою.

– Чому ти виховуєш чужу дитину? – запитує Ярош, і в його низькому, тихом голосі бринить така залізна, безкомпромісна вимога, що в мене підкошуються коліна, навіть попри те, що я сиджу.

І що йому сказати? Світ перед очима на мить пливе, але паніка раптом згасає, поступаючись місцем чистій, оборонній люті. Я не дам йому себе зламати. Не зараз. Відстань між нашими губами все ще примарна, але я більше не здригаюся.

– Бо я всиновила його, – карбую кожне слово, намагаючись, щоб голос не зраджував і звучав максимально впевнено. – У нас із чоловіком не виходило завести дитину, тому ми прийняли рішення про всиновлення. Це злочин, Мироне Андрійовичу? Чи це теж якось заважає моїм професійним обов'язкам секретаря?

Я виправляюся в кріслі, наскільки дозволяє його нависле тіло, і випльовую наступні слова йому прямо в обличчя:

– Ще питання будуть, пане Яроше? Чи ви нарешті згадаєте про субординацію і випустите мене з цієї пастки?

На кілька секунд у кабінеті повисає така оглушлива тиша, що чути лише наше важке, уривчасте дихання. Я бачу, як у темно-карих очах Яроша спалахує секундне замішання. Моя відповідь про всиновлення явно не входила в його прораховані плани. Він шукав брудні скелети в моїй шафі, шукав корисливу брехню, до якої так звик у минулому, а натомість наткнувся на щирий, болючий захист дитини. Чоловіку просто немає чого сказати на це. Проти всиновлення його залізні аргументи безсилі.

Нарешті він повільно, майже неохоче відриває свої великі долоні від підлокітників мого крісла. Повітря миттєво вривається в мої легені, коли Ярош відступає на крок назад, повертаючи мені професійну дистанцію. Чоловік кладе руки в кишені брюк і розвертається до мене спиною, підходячи до панорамного вікна.

– Вільна, Матвійчук, – кидає він у відповідь, навіть не обертаючись. – На сьогодні ти вільна. Можеш іти додому.

Я не чекаю другого запрошення. Схоплююся з крісла, наче ошпарена, й майже вибігаю з кабінету, намагаючись, щоб підбори не надто гучно цокали по паркету.

Тільки опинившись у ліфті, я дозволяю своїм плечам безсило опуститися. Мене починає сильно лихоманити від пережитого страху. Я притискаю тремтячу долоню до грудей, де шалено калатає серце.

Врятувалася. Цього разу я дивом викрутилася. Але надовго моєї брехні про всиновлення не вистачить – якщо Ярош забажає перевірити документи Тимка, уся моя легенда розсиплеться як картковий будинок. Треба діяти швидше, поки він не розкопав правду про Іру.