Розділ 15

Перша половина дня минає у шаленому темпі, але ближче до обіду офісна метушня затихає, залишаючи по собі задушливу тишу. Я якраз збираюся зробити ковток уже холодної кави, коли на селекторі спалахує червоний вогник.

– Мелісо, зайдіть до мене, – розноситься приймальною короткий, низький наказ.

Важко зітхаю, відчуваючи, як серце робить удар. Після ранкової сварки мені найменше хочеться знову переступати поріг його кабінету, але тіло слухняно підводиться. Осмикнувши спідницю, яка раптом здається занадто тісною, я відчиняю важкі двері.

Мирон не сидить за столом. Він стоїть біля панонармного вікна, заклавши руки в кишені брюк. Почувши стукіт моїх підборів, чоловік повільно розвертається. У його погляді більше немає ранкової люті – зацікавленість.

Наче він весь цей час не працював, а розбирав мене на атоми у своїх думках.

Бос робить кілька впевнених, хижих кроків назустріч і зупиняється в метрі від мене. Я вловлюю тонкий, дорогий аромат його парфуму з нотками кедра.

– Мелісо, сідай, – промовляє чоловік.

Я мовчу не рухаюся. Він вперше звертається до мене по імені, а не за прізвищем колишнього чоловіка, яке я так і не змінила після розлучення.

Карі очі ковзають моїм обличчям, затримуючись на губах, і мені стає спекотно.

– Дякую, я краще постою, – намагаюся тримати дистанцію. Схрещую руки на грудях, захищаючись. – Ви щось хотіли по роботі?

– Сідай, в ногах правди немає, – на його губах з’являється іронічна посмішка.

Ярош не зводить з мене очей, наче роздягає поглядом, змушуючи шкіру палати. Розумію, що сперечатися безглуздо. Тому я роблю крок назад і все ж сідаю в глибоке шкіряне крісло. Чоловік миттєво скорочує відстань, опиняючись прямо переді мною.

– Розкажи про себе, – раптом просить він. – Мені цікаво, чому ти розлучилася з чоловіком. Тим паче, судячи з твоїх документів, це сталося буквально місяць тому. Що пішло не так у вашому ліжку, Мелісо? Чи в житті?

Від такої відвертої, нахабної провокації у мене всередині все перевертається.

– Це особисте, Мироне Андрійовичу, – холодно відрізаю я, хоча серце вже калатає як божевільне.

Я підіймаю на нього погляд, змушуючи себе дивитися прямо в ці карі, небезпечні вири. – Ви самі вранці кричали, що особисте життя має залишатися за межами цього офісу. Та й ви мені не розповідаєте, чому розлучилися після десяти років шлюбу.

Думаю, що цей випад змусить його відступити, повернути професійну дистанцію. Але Ярош реагує зовсім інакше.

Він робить стрімкий, блискавичний рух уперед. Нахиляється до мене настільки низько, що я бачу кожну його зморшку на обличчі, а великі, теплі долоні з силою чіпляються в підлокітники мого крісла. Чоловік буквально замикає мене у пастці власного тіла, нависаючи зверху.

– Хочеш знати правду? – його голос падає до низького, хрипкого шепоту, від якого пальці на моїх руках самі собою стискаються в кулаки. 

Мені стає до нестями дико: що цей чоловік взагалі собі дозволяє?! Я з силою впираюся долонями в його тверді, наче камінь, груди, намагаючись відштовхнути його, але Ярош навіть не ворушиться.

– Пустіть мене! – випалюю я, і мій голос дзвенить від люті. – Я не ваша заручниця, і мені абсолютно байдуже, що було там у вас з вашою дружиною! Ви порушуєте мої особисті межі?!

Моє обурення, здається, боса зовсім не лякає. Навпаки, воно повертає йому ту саму залізну витримку, яку я так необачно спробувала похитнути.

– Особисті межі, Мелісо? – перепитує чоловік, і в його низькому голосі проривається жорстка, цинічна усмішка. – Ти так запекло їх захищаєш. Ховаєшся за ними, як за кам'яною стіною. Але річ у тім, що я не люблю таємниць. Особливо за спиною у людей, на які на мене працюють.

Я зціплюю зуби, намагаючись вгамувати шалене серцебиття, яке, здається, чути на весь кабінет. Мені хочеться викрикнути йому в обличчя, що моє життя його не стосується, але Ярош не дає мені й шансу вставити бодай слово.

Він нахиляється ще нижче, до самого мого вуха, так, що його гаряче дихання обпалює мені шию. Мій пульс прискорюється.

– Твоє розлучення місяць тому... твої кордони... це все порожні балачки. Мене більше цікавить інше, Мелісо. Те, про що ти так старанно мовчиш у своєму резюме. Наприклад, що твій син Тимофій... тобі взагалі не рідний.

Я миттєво завмираю. Слова застрягають у горлі, а серце, здається, на мить перестає битися. Світ навколо стискається до цієї однієї точки. Паніка паралізує кожну клітину мого тіла. Мирон знає. Господи, чоловік усе знає...