Розділ 14

Будильник о шостій ранку звучить як смертний вирок. На розкачування немає ні хвилини. Я розліплюю повіки, відчуваючи, що в очах наче насипано піску, а голова після безсонної ночі здається чавунною.

Два ковтки міцної кави без цукру трохи повертають до тями, але справжнє випробування чекає попереду.

О пів на восьму, коли на порозі з’являється пані Віра, у квартирі спалахує справжня буря.

– Не хочу! Не пущу! – Тимко, зазвичай слухняний і спокійний хлопчик, сьогодні наче підмінений.

Він чіпляється за мою спідницю обома руками, заливаючись слізьми.

– Мамо, не йди на ту дурну роботу! Будь зі мною!

– Тимошо, маленький мій, послухай, – я присідаю перед ним на навпочіпки, намагаючись зберегти залишки терпіння, хоча всередині все стискається від жалю. – Мамі дуже треба. Я швиденько з’їжджу, а пані Віра почитає тобі нову казку про машинки, добре?

– Не треба казку! – кричить син і з усього маху жбурляє свого плюшевого ведмедя в стіну. Слідом летить пластиковий конструктор, деталі якого з гуркотом розсипаються по паркету. – Ти ніколи не граєшся зі мною! Ти завжди там!

Він тупає ніжкою, відвертається до вікна й надуває губи, важко дихаючи. Його личко червоніє від образи. Кожна його сльоза палить мені серце, але стрілки годинника невблаганно повзуть уперед. Сім сорок. Якщо я не виїду за три хвилини, то безнадійно запізнюся. А Ярош не з тих, хто прощає запізнення в перший тиждень роботи.

– Тимош, – я м’яко, але наполегливо розвертаю його до себе за плечі. – А давай домовимося? Сьогодні вже п’ятниця. Мені залишилося відпрацювати зовсім трохи. А в неділю, у мій єдиний вихідний, ми на весь день поїдемо в аквапарк. Тільки ти і я. Згоден?

Хлопчик затихає. Сльози все ще котяться по його щоках, але в очах зблискує інтерес. Аквапарк – його найбільша мрія за останні пів року.

– На цілий день? – шмигає він носом, ображено дивлячись на мене спідлоба.

– На цілий день, з морозивом.

– Ну добре... – нарешті здається він і, ображено дуючись, тупає в кімнату під наглядом зітхаючої пані Віри.

Я практично вилітаю з під’їзду. Ранкові затори на дорозі здаються особливо знущальними. Навігатор світиться червоним, а мої нерви натягнуті як струни.

У приймальню «Ярош Старлайт» я буквально забігаю. Дивлюся на настінний годинник – очікувано.

Восьма п’ятнадцять. Запізнення на п’ятнадцять хвилин.

Двері кабінету генерального директора розчинені настільки широко, що здається, ніби він сам стежить за моїм приходом.

– Зайди, Матвійчук, – лунає з кабінету крижаний голос, від якого по спині пробігає знайомий мороз.

Я роблю глибокий вдих, розправляю плечі й заходжу. Мирон сидить за своїм масивним столом. Ідеально випрасувана сорочка, дорогий годинник, жодної зайвої деталі. Він підіймає на мене свій важкий, проникливий погляд, у якому немає й натяку на поблажливість.

– О восьмій ранку на моєму столі мав лежати аналітичний звіт щодо набережного тендеру. Зараз вісімнадцята хвилина дев’ятої. Поясни.

– Прошу вибачення, Мироне Андрійовичу, – я намагаюся, щоб мій голос звучав максимально професійно, хоча серце досі калатає після ранкового марафону. – У мене виникли форс-мажорні обставини вдома. Син влаштував сильну істерику, не хотів відпускати, довелося заспокоювати дитину, через що я...

– Досить, – сухо перериває Ярош, навіть не вислухавши мене до кінця. Чоловік відкидається на спинку шкіряного крісла і зчіплює пальці в замок. – Мене абсолютно начхати на дитячі істерики, Матвійчук. Як і на твої сімейні драми.

Його тон настільки байдужий і цинічний, що в мені на мить спалахує дика, майже некерована лють.

– Наголошую в перший і останній раз, – продовжує Мирон, дивлячись на мене як на несправний механізм. – Своє особисте життя ти маєш залишати за межами цього офісу. Поза робочим часом. Мені потрібна секретарка, яка функціонує безперебійно з восьмої до двадцять другої якщо потрібно.

Слова Яроша б’ють під дих, випалюючи залишки мого терпіння. Дика втома, почуття провини перед Тимком, який залишився вдома в сльозах, і цей крижаний, роботоподібний тон боса зливаються в один суцільний клубок гніву.

Гордість, яку я так старанно пригнічувала, зриває всі запобіжники. Замість того щоб слухняно взяти папку й піти геть, я залишаюся стояти на місці. Прямо перед його столом.

– Знаєте що, пане Яроше? – мій голос більше не звучить як голос тихої, покірної секретарки. Він дзвенить від напруги. – Якщо я настільки погано функціоную, то звільніть мене. Просто зараз. Або я сама напишу заяву про звільнення за власним бажанням! Навіщо вам працівниця з «сімейними драмами»?

Ярош на секунду завмирає. Його брови ледь помітно злітають угору – він явно не очікував такого зухвалого відсічі від жінки, яку вважав притиснутою до стіни. У його очах спалахує небезпечний вогник, але чоловік миттєво гасить його, повертаючи обличчю маску абсолютної байдужості.

Звільнити мене? Ні, це зовсім не входить у його плани. Йому потрібно тримати мене під замком, у полі свого зору, прямо тут – у приймальні. Якщо я піду, він втратить контроль над ситуацією.

– Наївна, – тихо, майже пошепки каже він, і від цього звуку мені стає ніяково. – Ти дійсно думаєш, Матвійчук, що можеш ось так розвернутися й піти?