Розділ 13

Дорога додому пройшла наче в тумані. Фари зустрічних машин розмивалися в довгі вогняні смуги, а в голові крутилися два слова: «Об'єкт особливого призначення». Що Ярош замислив? Навіщо йому мій будинок?

Я чітко усвідомлювала, що тепер моя доля опинилася в його руках. І цей цинічний гад обов'язково скористається своєю перевагою, адже встиг прорахувати, що заради свого дому я готова на все. Від однієї думки про те, на що він може спробувати мене штовхнути і які умови поставити. Мене пересмикувало від огиди й люті.

Я ж майже нічого про нього не знаю. Все, що мені відомо з відкритих джерел та офісних пліток – це те, що йому скоро сорок, він розлучений, немає дітей і живе абсолютно один, якщо не рахувати вівчарку.

Холодний, безжальний одинак із купою власних таємниць, якому просто нічого втрачати. На відміну від мене, у якої на кону стоїть життя сина.

А якщо рано чи пізно він дізнається, що Тимко – його біологічний син? Що тоді?

Ярош безжальний, він звик забирати все, що вважає своїм за правом. Якщо бос дізнається правду, він не просто забере будинок – чоловік може спробувати забрати в мене дитину.

Мені треба бути дуже обережною, прораховувати кожен крок, кожен погляд і кожне слово в тому чортовому офісі. Але чи зможу я приховувати таку правду вічно?

Оце я влипла. Оце так сходила на нову роботу...

Ну і де він узявся на мою голову? Жила б собі спокійно, виховувала сина, боролася б із цим знесенням через суди, як усі нормальні люди. Але ні, доля вирішила підкинути мені саме його.

Тільки безжального багатія з купою влади та грошей мені не вистачало для «повного щастя».

Припаркувавши авто біля свого будинку, але не поспішаю виходити. Кілька хвилин сиджу в темряві салону, міцно стискаю пальці на  кермі й намагаюся змити з себе залишки цих думок.

Потрібно переключитися. За цими дверима я не шпигунка, не секретарка і не ворог всесильного забудовника. Там я – мама.

Тихо, наче тінь, я заходжу до квартири. У коридорі горить приглушене світло. Пані Віра почувши мій прихід, визирає з вітальні й тепло, розуміюче посміхається:

– О, Мелісо, ти сьогодні зовсім пізно. Не хвилюйся, Тимко поїв, ми трохи помалювали, і він уже давно солодко спить. Завтра, як домовлялися, я буду вранці.

– Дякую вам величезне, – пошепки відповідаю я, відчуваючи, як важкий клубок у горлі нарешті починає танути. – Ви мене неймовірно рятуєте.

Коли за сусідкою зачиняються двері, я навшпиньках підходжу до дитячого ліжка. Тимко розкинувши руки, обіймає свого плюшевого ведмедя і мирно сопить. Його маленьке, безтурботне обличчя вмить повертає мені тверезість думок. Ось моя головна відповідь Ярошу. Жоден скляний монстр не забере в моєї дитини цей спокій. Жоден цинічний бос, навіть після десяти років невдалого шлюбу, не змусить нас тікати з власного дому.

Я повертаюся на кухню, наливаю склянку води й сідаю за стіл. Сон не йде, попри дику втому. Витягаю телефон і знову відкриваю зашифрований знімок таємного документа з мого комп'ютера. «Об'єкт особливого призначення. Доступ обмежено».

Що б ти там не замислив, Мироне Андрійовичу, і якими б брудними методами не збирався діяти, я не стану твоєю слухняною лялькою.

Блокую екран телефона, залишаючи таємничий файл ховатися в темряві цифрової пам'яті, і роблю останній ковток води. О восьмій ранку я знову буду в твоїй приймальні, пане Ярош. Подивимося, хто з нас першим потрапить у власну пастку.