Розділ 12

Меліса

Я майже вилітаю з кабінету, бо залишатися в одному просторі з цим варваром стає емоційно нестерпно. Цей гад примудряється розкопати про мене все, ще й так тонко натякає на статус ворога. Більше ніж упевнена: він знає і про моє розлучення, і про те, що я сама виховую сина.

Але якщо Ярош думає, що це мене зупинить, він глибоко помиляється. Навіть якщо й справді вважає мене шпигункою. Тепер пазл складається: він бере мене на цю посаду лише з однією метою – стежити за кожним моїм кроком. Як він там каже? Ворогів потрібно тримати ще ближче. Що ж, пане Яроше, ти сам затягнув мене у своє лігво. Подивимося, хто з нас зрештою програє в цій грі.

Я сідаю за свій стіл і з силою закриваю обличчя долонями, роблячи глибокий, повільний вдих. Повітря в приймальні здається занадто прохолодним після задушливої, наелектризованої атмосфери кабінету. Треба заспокоїтися. Мені не можна панікувати. Якщо він помітить хоч краплю моєї слабкості крізь це чортове матове скло, я програю ще до початку справжньої битви.

Ярош вважає себе мисливцем, а мене – здобиччю, яку він замикає в клітці під назвою «робочий день до двадцять другої». Але цей чоловік забуває одну просту річ: загнана в кут мати, яка захищає свій дім і свою дитину, стає небезпечнішою за будь-якого хижака.

Я рішуче клацаю мишкою, змушуючи себе дивитися на екран монітора. На завтра потрібні документи для зустрічі? Що ж, він отримує їх у такому ідеальному вигляді, що навіть його прискіпливий мозок не знаходить, до чого причепитися. Моя бездоганна робота – це зараз мій найкращий щит.

Пальці звично лягають на клавіатуру, і я починаю вибивати ритм, намагаючись повністю відключитися від того факту, що за тонкими скляними дверима сидить людина, яка тримає мою долю на відстані витягнутої руки. Я відчуваю його погляд фізично, кожною клітиною шкіри. Це ніби невидимий прес, який тисне на плечі, змушуючи тримати спину ідеально рівною.

Години починають тягнутися злісно повільно. Ближче до восьмої вечора за дверима приймальні чується звичний рух: лінійні менеджери згортають роботу, перекидаються короткими фразами, прощаються й ідуть додому. За якийсь час поверх повністю спорожнює. Офіс занурюється в ту особливу, гудучу тишу, яка буває лише у величезних корпораціях після завершення робочого дня. Чути лише монотонний гул кондиціонера і чіткий, сухий стукіт моїх нігтів по клавішах.

Ярош не виходить. Не дає нових доручень. Він просто тримає мене в цьому вакуумі очікування, випробовуючи мої нерви на міцність.

Саме тоді, копіюючи фінансові звіти для його завтрашньої зустрічі, я натрапляю на це. Серед стандартних файлів забудови "Річкового Кварталу" раптом спливає один дивний, прихований документ. Там немає ні слова про ТРЦ, тендери чи знесення житлових секторів. Лише дивний перелік імен, якісь кодові цифри й сума з такою кількістю нулів, від якої в мене перехоплює подих. А в самому низу документа стоїть червоний маркер навпроти адреси... мого будинку.

Але там написано не «під знесення». Там стоїть примітка: «Об'єкт особливого призначення. Доступ обмежено».

Що це, в біса, означає?

У мене всередині все тремтить від дикої суміші страху й азарту. Ярош веде подвійну гру. І знесення мого будинку лише зручна ширма для чогось набагато більшого й темнішого. Він бере мене на роботу не просто для того, щоб тримати ворога близько. Я потрібна йому для якоїсь конкретної мети, про яку поки що навіть не здогадуюся.

Швидко скопіювавши файл, я закриваю зайві вкладки.

Коли стрілка годинника перевалює за дев'яту вечора, я нарешті роздруковую останній офіційний документ і складаю все в цупку шкіряну папку. Робота виконана бездоганно. Я підводжуся, розправляю спідницю-олівець і, зробивши глибокий вдих, прямую до його дверей. Пора показати цьому «мисливцю», що його капкани на мене не діють.

Короткий стук.

– Заходьте, – лунає зсередини його незмінно низький, владний голос.

Я штовхаю двері й заходжу. Ярош сидить у тому ж положенні, підсвічений світлом настільної лампи, яка робить його суворі риси обличчя ще гострішими, майже хижацькими. Жодної втоми в погляді – лише крижаний, вичікувальний аналіз.

– Документи на завтрашню зустріч готові, пане Яроше, – я підходжу й чітким рухом кладу папку на край його столу, навмисно тримаючи дистанцію. – Усе перевірено й розсортовано за темами. Робочий день закінчився. Я можу бути вільна?

Він переводить погляд із папки на мене. Його очі ковзають по моєму обличчю, затримуються на затято випрямленій спині, і я знову відчуваю цей важкий, майже фізичний пресинг. Ярош мовчить кілька секунд, ніби зважуючи, чи вдалося йому за ці п'ять годин пробити мій захист.

– Вільна, Матвійчук, – нарешті зронює чоловік, і в його голосі проковзує ледь помітна, темна іронія. – На сьогодні. Але не запізнюйся завтра. О восьмій ранку ти потрібна мені тут без жодних виправдань.

– Я ніколи не запізнююся, – сухо відрізаю я.

Короткий кивок. І я розвертаюся, щоб піти. Кожен крок до дверей дається мені ціною величезного зусилля. Я відчуваю, як його погляд буквально випалює мені спину, спускаючись нижче до стегон, щойно я виходжу із зони освітлення лампи. Це майже нестерпно, але я не прискорюю ходу.