Розділ 10

До приймальні заходить Мирон. Піджак перекинутий через плече, верхні ґудзики сорочки розстебнуті, а рукава недбало закочені до ліктів. Спекотне літнє повітря, яке він «приніс» із вулиці, миттєво змішується з прохолодою кондиціонера, створюючи задушливу, майже грозову атмосферу.

Він зупиняється біля мого столу, недбало кидаючи піджак на крісло з іншого боку. Його важкий, скануючий погляд впивається прямо в моє обличчя.

– Документи щодо тендеру готові?

Чоловік робить крок уперед, нахабно перетинаючи мою особисту зону безпеки. Між нами залишається якихось тридцять сантиметрів. Від нього віє чистим жаром розпеченого міста й дорогим парфумом. Будь-яка інша дівчина на моєму місці вже б відсахнулася, але я не відступаю ні на міліметр. Тільки вище піднімаю підборіддя, міцно затискаючи його погляд у німому поєдинку.

– Все готово, пане Яроше, – мій голос звучить напрочуд рівно й холодно, попри те, що серце робить божевільні удари об ребра. – Також заносила акти Ярина з бухгалтерії. Вони потребують вашого термінового підпису.

Мирон не рухається. Його погляд опускається до папок, які залишила дівчина. А потім знову повертається до моїх очей. Кілька секунд він просто мовчки вивчає мене, наче намагається вгадати, про що саме ми встигли поговорити. Я тримаю удар і не відводжу очей.

– Добре, – нарешті сухо кидає бос, забираючи свій піджак із крісла. – Роздрукуй мені аналітику по «Річковому Кварталу» за останній місяць. І принеси каву. Холодну, з льодом. У тебе п'ять хвилин, Мелісо.

Чоловік розвертається і заходить до свого кабінету, важко зачинивши за собою двері.

Я нарешті роблю повноцінний вдих і сідаю за комп'ютер. Руки діють на автоматі. Поки принтер починає шуміти, видаючи сторінки з фінансовими показниками знесення мого рідного району, я швидко готую каву. Лід із невеликого офісного холодильника з тихим дзвоном падає на дно склянки.

П'ять хвилин. Я вкладаюся рівно в графік.

Беручи тацю та стопку щойно роздрукованих документів під пахву, підходжу до його дверей. Короткий, чіткий стукіт.

– Заходь.

Штовхаю двері ліктем. Мирон уже сидить у своєму кріслі, розстебнувши ще кілька ґудзиків сорочки. І мені в очі одразу падає його шрам в ділянці сонячного сплетіння. Миттєво відвожу погляд, щоб не дай Боже не зачепитися за інші частини тіла.

Перед ним розгорнуті акти бухгалтерії, але коли я підходжу, він відкладає ручку й відкидається на спинку, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом.

Мовчки ставлю склянку з кавою праворуч від нього і кладу стопку документів по «Річковому Кварталу» прямо перед ним.

– Ваша кава та аналітика, пане Яроше.

Він не поспішає брати папери. Замість цього піднімає склянку, лід цокає об скло. Мирон робить ковток, не зводячи з мене своїх темних очей.

Згодом ставить склянку назад на стіл. Його пальці лягають на роздруковану мною аналітику «Річкового Кварталу». Бос злегка поплескує долонею по верхньому аркушу, де чітко видно графік зачистки сектору.

– Ти з цього району, Мелісо, – це не запитання. Це сухий факт, який він вимовляє з абсолютною впевненістю, дивлячись мені в очі. – Я бачив твою прописку в особовій справі.

Всередині все холоне, але я зціплюю зуби й не дозволяю жодному м'язу на обличчі здригнутися.

– Так, я там живу, – спокійно підтверджую я.

– І що ти думаєш про цей проєкт? – Мирон підсуває теку ближче до себе, продовжуючи свій допит. – Твоя колега з бухгалтерії напевно вже встигла розповісти тобі, який я «варвар» і як утискаю нещасних мешканців. Що скажеш?

Чоловік чекає емоцій. Чекає, що я почну виправдовувати сусідів, плакати чи обурюватися. Але я занадто добре розумію, з ким маю справу. Якщо я зараз покажу слабкість – він зрозуміє, що я тут не просто так.