Розділ 5

О сьомій сорок п'ять я вже стою в приймальні «Ярош Старлайт». HR-менеджерка підписує зі мною контракт тремтячими руками, постійно озираючись на зачинені дубові двері кабінету. Мені байдуже на варварські штрафи – я впевнено ставлю свій розчерк ручкою. Моя мета – компромат, а не кар'єра в цій корпорації.

Рівно о восьмій двері розчиняються. Мирон Ярош виходить у бездоганному темно-синьому костюмі-трійці. Холодний, зібраний, ідеальний.

– Матвійчук, італійські інвестори затримуються на сорок хвилин через затори на в'їзді в місто, – кидає він свій фірмовий хрипкий наказ, навіть не вітаючись. – Твій стіл біля мого кабінету, праворуч від панорамного вікна. На столі лежить пошта яку треба розібрати та підготуй фінансові папки до їхнього приїзду. Якщо там бракуватиме хоч одного аркуша з аудиту за минулий квартал – вилетиш звідси швидше, ніж італійці встигнуть доїхати.

А далі швидким кроком прямує до ліфтів.

Я залишаюся в кабінеті сама. Сорок хвилин повної свободи. Мені не можна гаяти ні секунди, але діяти треба розумно. Спочатку – робота, щоб комар носа не підточив.

Миттєво включаюся в режим максимальної продуктивності. За п'ятнадцять хвилин розсортовую стоси паперів на столі: термінове – праворуч, поточне – ліворуч, аналітика – по центру. Звіти для італійців перевіряю двічі, звіряючи кожну цифру та графік. Мій досвід насправді дав мені хороші знання. Папки лежать ідеально, закладинки розставлені за кольорами.

Залишається ще двадцять хвилин. Я заходжу до Яроша в кабінет поки нікого немає. Підходжу до столу і швидко оцінюю шухляди. Більшість зачинені на електронні замки, але нижня секція тумби ледь причинена. Я обережно висуваю її... Тут лежать архівні документи та особисті папки.

Мої пальці гарячково перебирають папери, шукаючи будь-які зачіпки по забудові нашого району біля річки. Схеми, дозволи, підкупи чиновників – мені потрібно все, що врятує мій дім.

Раптом на самому дні, під купою старих звітів, я натрапляю на невелику шкіряну папку без жодних маркувань. Відкриваю її, очікуючи побачити приховану бухгалтерію, але всередині виявляються старі медичні виписки. Документи після серйозної аварії та щільно заклеєний конверт таке відчуття, що його так і не відкривали.

Я збираюся відкласти його, як раптом погляд чіпляється за напис на звороті. Почерк. Боже, цей акуратний, почерк я впізнаю з мільйона. Ірина. Моя найкраща подруга, якої не стало два роки тому.

На конверті її рукою виведено лише одне ім'я: «Мирону».

Дихання переривається, а серце пропускає удар і починає калатати у скронях як скажене. Що Іра могла писати цьому бездушному монстру? Чому її лист зберігається в його особистих архівах, та ще й поряд із медичними документами про травми? Часу, щоб відкрити конверт прямо зараз, немає. Якщо мене заскочать – це кінець.

Швидким, відпрацьованим рухом я ховаю конверт в кишеню, закриваю шухляду тумби й миттєво вилітаю з кабінету до свого робочого місця праворуч. Смикаю блузку, змушуючи себе сісти рівно, розправити плечі й глибоко вдихнути. Жодних емоцій.

Двері ліфту розчиняються. Заходить Мирон, а за ним – троє солідних італійських аудиторів у дорогих костюмах. Погляд Яроша миттєво повертається в мій бік, гостро скануючи мій стіл в ідеальному порядку, розсортовані папки та підготовлені матеріали для переговорів. На його обличчі на мить миготить тінь подиву, але чоловік швидко повертає собі холодну, зверхню маску.

– Панове, заходьте – каже він англійською італійцям, а потім переводить погляд на мене. В його очах знову спалахує той самий знущальний виклик, який я бачила на співбесіді. – Матвійчук, фінансовий звіт за третій квартал. Починаємо синхронний переклад. Подивимося, чи твоє вміння працювати відповідає твоєму довгому язику.

Я встаю, беру підготовлену папку. Незважаючи на те, що в моїй кишені зараз лежить таємниця, яка палить мені шкіру навіть через тканину, я дивлюся прямо в його темні, пронизливі очі. Моя постава бездоганна, а голос звучить чисто й упевнено.

– Звісно, пане Яроше, – спокійно відповідаю я, і на моїх губах з'являється тонка, ледь помітна посмішка. – Давайте почнемо.