Розділ 4

Я підходжу до нашого будинку біля річки, на душі миттєво стає тепліше. Цей затишний куточок – усе, що в мене є, і я ні за що не віддам його під знесення. Тихо відчиняю вхідні двері й заходжу всередину. З кімнати долинає сміх сина і приємний запах домашньої випічки.

У вітальні на дивані сидить пані Віра – наша сусідка по вулиці, шістдесятип'ятирічна жінка з добродушним обличчям і незмінним пучком сивого волосся, приколотим крабиком. Вона допомагає тим, що іноді підстраховує мене з малим, коли мені потрібно вискочити на кілька годин.

– Мамусю! – Тимко миттєво кидає свої машинки і летить мені назустріч.

– Привіт, мій хороший,  – я присідаю, міцно обіймаю його, вдихаючи рідний запах і відчуваю, як уся офісна напруга на мить зникає. – Ти добре поводився?

– Дуже добре! Ми з бабою Вірою пекли пиріжки з яблуками, – хвалиться малий, тягнучи мене за руку в бік кухні.

Пані Віра повільно підводиться з дивана, поправляючи свій в'язаний кардиган, і тепло посміхається:

– Не хвилюйся, Мелісо, Тимко у тебе золота дитина. Пообідав добре, погрався, розпитав, коли мама прийде. Ну, як твої справи? Влаштувалася?

Я втомлено зітхаю і проходжу до кімнати:

– Влаштувалася, пані Віро. Але умови... м'яко кажучи, варварські. Робота з восьмої ранку і по чотирнадцять годин на добу. Жодних відгулів чи лікарняних. Мені терміново потрібно шукати няню на повний день, причому таку, яка зможе залишатися з Тимком з раннього ранку і до пізнього вечора. Навіть не уявляю, де знайти таку перевірену людину за одну ніч, та ще й за адекватні гроші.

Зариваюся пальцями у волосся. Якщо я завтра запізнюся бодай на хвилину, Ярош знищить мою репутацію.

Пані Віра уважно дивиться на мене, її погляд стає серйозним, співчутливим. Вона підходить ближче і кладе свою м'яку, теплу руку мені на плече.

– Мелісо, дитинко... Навіщо тобі шукати когось чужого з інтернету? Зараз стільки пройдисвітів, страшно таку дитину довірити. Я ж Тимка з пелюшок знаю, він до мене звик, та й мені не чужий. Моя пенсія – сама знаєш, які то сльози, а сили у мене ще є. Давай я буду з ним сидіти? На повний день, скільки треба буде. Буду приходити з самого ранку, нагодую, погуляю, в садочку відведу, заберу, посиджу до ночі, поки ти з роботи не повернешся. Нам усім зараз важко, треба триматися разом, поки цей ірод Ярош нас з наших будинків не вижив.

Я здивовано піднімаю на неї очі.

– Пані Віро, ви серйозно? Але це ж величезне навантаження... Тимкові всього чотири роки, за ним око та око потрібне.

– Серйозно, – киває вона, і в її очах з'являється чисто ділова рішучість. – Звісно, не безкоштовно. Сама розумієш, час такий. Ти мені платитимеш помірну плату, зате будеш спокійна, що дитина під надійним наглядом, сита і доглянута. А мені копійка не завадить. Що скажеш?

Внутрішньо я готова розцілувати пані Віру. Це ж ідеальний вихід! Мені не доведеться впускати в дім незнайомку, Тимко обожнює сусідку, а головне – я отримую повний карт-бланш для своєї гри в «Ярош Старлайт». Тепер тиран не зможе дорікнути мені особистим життям чи лікарняними.

– Пані Віро, ви мене рятуєте! – я міцно стискаю її руки. – Я згодна. Ми про все домовимося по грошах, я не ображу. Дякую вам величезне.

Коли сусідка йде, я повертаюся в кімнату з ноутбуком. Тимко вже встиг розсипати на килимі конструктор і тепер захоплено будує з яскравих кубиків якусь вежу.

– Мамусю, дивись, це наш будиночок! – гордо вигукує син, показуючи на кривувату споруду. – Я побудував його міцним-міцним, щоб ніякий сірий вовк не зламав!

У горлі миттєво підкочується клубок. Поки малий затято гуде, возячи іграшкову машинку навколо своєї вежі, я сідаю поруч на диван і відкриваю ноутбук. Мій «сірий вовк» носить дорогі костюми-трійки і має мільярди на рахунках, але суть від цього не змінюється.

Починаю гарячково шукати всю доступну інформацію про завтрашній італійський аудит та компанію Мирона Яроша. Одним оком я стежу за сином, час від часу посміхаючись і киваючи у відповідь на його щебетання, а пальці тим часом швидко перебирають клавіші. Мені потрібно підготуватися так, щоб цей вискочка завтра не зміг знайти жодної зачіпки для мого звільнення.

Екран ноутбука висвітлює моє обличчя в напівтемряві кімнати. Я прочісую фінансові новини, будівельні тендери, закриті статті про корпорацію «Ярош Старлайт». Погляд чіпляється за масштабні плани перебудови нашого району. На моніторі світиться детальна тривимірна модель майбутнього ТРЦ – холодний, бездушний скляний монстр, який має поглинути мій рідний дім біля річки. Вони збираються знести все. Навіть цей майданчик, де Тимко щодня грається з дітлахами.

– Мам, ну ти дивишся? Вовк не пройде! – Тимко тулиться до мого боку, заглядаючи в обличчя своїми чистими, довірливими очима.

– Дивлюся, мій хороший. Не пройде, обіцяю, – я ніжно гладжу його по шовковистому волоссю, а всередині мене все стискається від холодної люті.

Я зціплюю зуби, закриваю ноутбук і йду збирати речі на завтра. Суворий офісний костюм, блокнот для записів. Проблема з нянею вирішена, тили прикриті, інформація зібрана. Тепер моя черга діяти.

Тримайся, Яроше, бо мене так просто не зламати.