Розділ 3

– Проживеш без сексу три роки, Матвійчук? – запитує Ярош, а в його очах спалахує знущальний виклик.

Від такого зухвальства я на мить затримаю подих. Щоки обпікає гаряча хвиля обурення, яка повзе вгору від комірця чорної сорочки. Я очікувала підступного запитання про фінанси, про графіки, про мови, але точно не цього брутального, цинічного нахабства.

– Перепрошую? – мій голос звучит залізно і сухо, без жодного натяку на розгубленість.

– Твоя попередня колега запевняла мене в тому самому, – Ярош робить ще пів кроку вперед, так близько, що я відчуваю тепло, яке виходить від його тіла. Він нахиляється до мого вуха, обпалюючи шкіру тютюновим подихом. – А через два тижні я заскочив її в цьому кабінеті, коли вона намагалася розстебнути ґудзики на моїй сорочці. Тому повторюю запитання для тих, хто в танку: ти прийшла сюди працювати чи сподіваєшся вдало крутитися біля мільярдера, щоб заскочити в його ліжко?

«Ага, біжу аж падаю! – подумки пирскаю я, закипаючи від обурення. – Та на що мені здався цей цинічний, самозакоханий тиран? Якби у мене й виникло раптове бажання з кимось переспати, то Мирон Ярош у моєму списку потенційних кандидатів ділив би останнє місце з ліхтарним стовпом».

– Я бачу тебе наскрізь, Матвійчук. Чергова амбітна лялька з провінційними замашками, яка набралася боргів, наче шовків, купила дешеву біжутерію під золото і прийшла шукати багатого татка під виглядом секретарки. Ти нуль. Твій досвід у твоїй зачуханій конторі – сміття. Ти й дня тут не витримаєш під моїм тиском. Збирай свої папірці і йди геть, поки я не наказав охороні викинути тебе слідом за тією істеричкою.

Бездушний деспот б'є наосліп, намагаючись намацати моє слабке місце. Кредити, будинок, який він хоче знести, моя фінансова скрута... Усе те, що я ховаю за суворим костюмом, він намагається розтоптати одним махом.

Але замість очікуваного болю всередині мене спалахує чиста, випалююча лють. Жодна сльоза не виступить на моїх очах. Я не дам цьому варвару відчути себе всемогутнім. Я так сильно стискаю папку в руках, що пластик тріщить під моїми пальцями, але мій погляд залишається прямим, твердим і гострим як бритва.

Ярош замовкає, пильно вдивляючись у моє обличчя. Він явно чекає на сльози, істерику чи благання, як у його попередниць. Але натикається на глуху, залізобетонну стіну моєї зневаги. На моїх губах навіть з'являється тонка, майже невловима, але дуже небезпечна посмішка.

У його темних очах на мить миготить глухе роздратування – чоловік розуміє, що його психологічний пресинг не спрацював.

– Співбесіду закінчено, – холодно резюмує, різко розвертаючись до мене спиною. – Забирайся, Матвійчук. Ти мені не підходиш.

Він іде до свого столу, впевнений, що останнє слово залишилося за ним. Але це мій вихід. Я роблю впевнений крок за ним і випалюю прямо в його широку, обтягнуту дорогою тканиною спину:

– Я піду, пане Яроше. Але не тому, що злякалася вашої відмови чи ваших дешевих, закомплексованих образ. Я йду, бо відчуваю глибоку огиду від того, що людина з вашими статками може бути настільки нікчемною, дрібною і вбогою всередині!

Мирон зупиняється. Його плечі напружуються. Повітря в кабінеті миттєво стає настільки густим, що, здається, зараз вибухне разом із панорамними вікнами.

Він дуже повільно розвертається. У його погляді більше немає зневаги – там спалахує справжнє, небезпечне полум'я.

Чоловік робить кілька широких кроків назад до мене, і я фізично відчуваю, як від нього віє загрозою. Ярош зупиняється впритул, змушуючи мене задерти голову, щоб дивитися йому в обличчя.

– Що ти сказала? – його голос падає до небезпечного, тихого шепоту.

– Що чули, – я навіть не моргаю, хоча серце колотиться у скронях як божевільне. Азарт боротьби повністю витісняє страх. – Ви можете купувати цілі квартали, будувати ТРЦ і вважати себе господарем цього міста. Але ви звичайний боягуз, який самостверджується за рахунок підлеглих у власному кабінеті, бо панічно боїться зустріти гідну відсіч від когось свого рівня. Мені не потрібні ваші гроші й ваше ліжко. А роботу у вашому тераріумі я переросла ще до того, як переступила цей поріг.

Я розтискаю пальці, і моя папка з резюме з глухим звуком падає прямо на його дорогий дизайнерський стіл.

– Всього доброго. Бажаю успішно провалити завтрашній міжнародний аудит. Без перекладача ви там точно влаштуєте шоу.

Розвертаюсь на своїх стійких підборах і гордо крокую до дверей, тримаючи спину прямо. Рука вже лягає на важку ручку, коли за моєю спиною лунає його голос. Цього разу в ньому немає хрипоти – лише сухий, наказовий метал:

– Стояти.

Я завмираю, але не повертаюся.

– Завтра о восьмій ранку ти повинна бути на робочому місці, Матвійчук, – відчеканює Ярош. – Без запізнень, і з готовим перекладом перших звітів для італійських інвесторів. Подивимося, чи твоє вміння працювати відповідає твоєму довгому язику. Контракт підпишеш в відділі кадрів. І не дай боже ти запізнишся бодай на хвилину – я знищу твою репутацію так, що тебе не візьмуть навіть прибиральницею в привокзальний туалет.

Заплющую очі, відчуваючи, як по тілу проходить дика, шалена хвиля тріумфу. Поставила його на місце і отримала перепустку в лігво.

Замість відповіді натискаю на ручку, рішуче відчиняю важкі дубові двері й виходжу в приймальну. Жодних зайвих слів на прощання – нехай тепер він сидить у своєму кріслі й перетравлює все, що почув.