Розділ 2

Дзеркало в холі «Ярош Старлайт» відображає зовсім іншу Мелісу. Ні розпатланого мокрого волосся, ні завеликих туфель, які так зрадницьки ковзали в паркінгу. Я повністю відмовляюся від окулярів і переходжу на лінзи, які доводиться придбати майже на останні гроші. Втім, тепер ніщо не ховає мій погляд.

Натомість я роблю акцент на очах за допомогою виразного макіяжу та чітких графічних стрілок. У мочки вух вдягаю дві сережки з медичного золота, які додають образу зухвалості та впевненості.

Сьогодні на мені суворі чорні штани, ідеально випрасувана чорна сорочка й підбори – акуратні, стійкі, готові до будь-якого забігу за компроматом.

Судячи з усього, Ярош навряд чи згадає дівчину з підземного паркінгу в такому новому, карколомному вигляді. Він же не дивиться на «міських божевільних».

– Наступна! Матвійчук, проходьте, – сухий голос HR-менеджерки, жінки з таким туго затягнутим пучком на потилиці, що її брови, здається, злітають до самої лінії росту волосся, вириває мене з думок.

Я глибоко вдихаю, притискаю до себе папку з резюме і підводжуся з диванчика. Офіс приймальної на тридцятому поверсі зустрічає мене порожнечею. Схоже, чутки про нестерпний характер мільярдера відлякали більшість охочих ще на етапі телефонного відбору.

Раптом важкі дубові двері кабінету розчиняються, і звідти кулею вилітає ефектна дівчина. Туш розмазана по щоках, з очей градком ллються сльози, а в руках вона стискає розірвану навпіл папку.

– Психопат! Тиран бездушний! – схлипує вона на ходу, навіть не намагаючись стримувати ридання, і біжить у бік ліфтів, ледь не ламаючи підбори.

Проводжаю її поглядом, але замість страху всередині спалахує глуха злість. Ну звісно, пан варвар у кабінеті знову тішить своє его, знущаючись із тих, хто не може відповісти. Що ж, Яроше, зі мною твої дешеві залякування не пройдуть.

Я міцніше стискаю папку, розправляю плечі й затримую погляд на дверях. Назад дороги немає.

Менеджерка лише приречено закочує очі й глибоко зітхає. Вона бере моє резюме, байдуже ковзає по ньому поглядом, але раптом завмирає. Її обличчя витягується, а в очах спалахує така щира радість, наче  жінка щойно знайшла злиток золота посеред пустелі.

– Англійська, італійська, німецька... вільне володіння? – перепитує вона, і її голос аж тремтить. Менеджерка дивиться на мене як на єдиний порятунок для всього свого відділу кадрів. – Матвійчук, ви навіть не уявляєте, як вчасно! У нас завтра міжнародний аудит, а цей... пан Ярош щойно виставив останню кандидатку з міжнародного відділу. Ідіть одразу до нього. З вашими мовами у нас є хоч якийсь шанс.

Вона буквально молиться на мою папку, швидко веде мене до дубових дверей і, злегка підштовхуючи, рішуче прочиняє їх:

– Пане Яроше, ось наступна кандидатка за загальним конкурсом. У неї три іноземні мови!

Жінка заштовхує мене всередину і миттєво зачиняє двері, наче рятує власне життя від гніву боса.

Кабінет Мирона Яроша вражає. Величезні панорамні вікна з виглядом на те саме місто, яке він збирається перебудувати під себе, мінімум меблів, усе в чорно-сірих тонах. Стильно та холодно.

Сам господар сидить за столом, вивчаючи якісь папери. Піджак висить на спинці крісла, рукава дорогої сорочки недбало закочені до ліктів, оголюючи міцні передпліччя. Він навіть не піднімає голови, коли я підходжу й зупиняюся навпроти.

– Прізвище, досвід, – кидає коротко. Голос той самий низький, із фірмовою зверхньою хрипотою, від якої по спині знову проходить мороз.

– Матвійчук Меліса. Три роки досвіду в «Гранд-Трейд», знання діловодства. Вільно володію англійською, італійською та німецькою, – відчеканюю я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.

– Чому пішли з попереднього місця? – Ярош нарешті відривається від документів і піднімає на мене погляд.

На секунду мені здається, що він зараз усе зрозуміє. Що згадає мій відчайдушний крик на паркінгу. Серце робить кульбіт. Я міцніше стискаю пальці на папці, змушуючи себе дивитися прямо на нього.

– Переросла компанію. Шукаю масштабу та... складних викликів, – відповідаю, ледь стримуючи уїдливість на слові «викликів».

Ярош підпирає підборіддя зчіпленими в замок пальцями. Його губи ледь помітно сіпаються – точно так само, як кілька днів тому, коли чоловік підписував мені вирок своїм лінивим «кожна незадоволена».

– Складних викликів? – перепитує чоловік, неквапливо розглядаючи мене. – Моя попередня помічниця протрималася два тижні й пішла з нервовим зривом. Мені не потрібна лялька, яка плаче від кожної догани. Мені потрібен робот, який виконує вказівки до того, як я їх озвучу. Який не має особистого життя, не ставить дурних запитань і не лізе не у свої справи.

Він робить паузу, і його погляд стає ще жорсткішим, майже хижим.

– І головне, Матвійчук! Мені потрібна стовідсоткова продуктивність чотирнадцять годин на добу. Протягом усього контракту – жодної вагітності, лікарень, відгулів. Порушиш цей пункт – вилетиш із вовчим квитком і такими штрафами, що не розплатишся до кінця життя. Питання є?

Кожне його слово б'є точно під дих. «Лікарень, відгулів, жодної вагітності»... Перед очима миттєво постає обличчя маленького Тимка, який чекає мене вдома. Якщо він захворіє? Якщо мені терміново знадобиться до нього поїхати? Цей бездушний варвар щойно закрив перед моїм носом усі двері до нормального людського життя.